Віктор Женченко

І як тобі не буде гірко — затям: мине і відболить. Лише б твоя висока зірка не пригасала ні на мить.

Відчуваю весну. Відчуваю весну — через тебе. Не до сну, не до сну, коли в душу мені — два неба!

Болить? Терпи. Умій терпіти. І хай тебе це не гнітить… Людині мусить щось боліти. Людині завжди щось болить.

Як випаде згоріти метеором, — згорю дотла. Та мить моя, можливо, комусь освітить перший крок дороги…

Яке ж то щастя — падати дощем на губи спраглих!

У мене в грудях — вічний клич доріг…

Я — з музики. Я — з ритму двох сердець. Я плід найвищої гармонії — любові.

Я — між людей живу, для них співаю. Без них мій спів і клич мій — в порожнечу… Найтяжче — це співати наодинці.

Земля і небо — дивний діалог!? Краса співзвучності, гармонія єднання… В громах і блискавках їх Всесвіт повінчав, обручка-обрій — вічністю зʼєднала…

Незаймана краса. Вона на кожнім кроці: в зіницях сарни, у сльозі роси, цвітуть настроєні віками голоси — без фальші, метушні, форсованих емоцій.

Отак живу. Живу отак, як є. Бува зі мною, як і з кожним, всяке. За все відчуте, пройдене своє — життю — уклін, життю — моя подяка.