Василь Вражливий

Я люблю самотність, бо вона не спиняє думок. Дивлячись на небо, переплетене химерним узором гілля, хочеться йти і йти без кінця. У такі хвилини людина зливається з природою, розуміє її, як живу істоту, і в кожному шелестінні, в кожному повіві вітру знаходить цілі скарби прекрасного.

Я приніс жертву, але кому це потрібно? Нишком собі я думав, що нею примушу інших полюбити мене. Але я тільки нажив ворогів.

Мукам людини є межа: горе, хоч і справжнє, не безкрайнє, сліз не вистачить оплакувати все життя!

Люди, що майже не бачать ласки, відчувши її, згодні за цю щедрість заплатити усім, що мають.

Я тепер не хочу розгадувати таємниць — у кожного їх багато, і вони невід'ємна власність людини.

Страшно почувати, що все життя помилявся, а ще страшніше чекати з дня на день кари за свої сумніви!

Минуле, може, і прекрасне тому, що далеке! Яка різниця між тим, що я бачив, і тим, що уявляв! Дійсність не має тієї привабливості, що мрії...

Я вже своє перемерз! Я вже не почуваю ні холоду, ні тепла, ні печалі, ні радості.

Час — найбільший владика!

Серце мені каже, що я став Юдою.

Всі люди, які мають владу, люблять доводити свою силу в дрібницях.

Я боюся людей, особливо коли бачу вищих над собою. Мені, як розслабленому, тремтять коліна і неприємно до болю шумить у голові. Це страх, вихований поколіннями. Він передається в спадщину з роду в рід.

Діти ще змалку розбиваються на дві категорії: одні люблять копатись у землі, бігати біля худоби, майструвати, вони роблять усе це в гурті, весело; другі — сидіти мовчазно в закутку і про щось мріяти.

Обидва ми цікавились усім тим, що було поза нами, і боялись виявити те, що робиться в нас самих.

Батьківська любов — тягар, скинути її важче, ніж скелю в море.