Сергій Жадан

Мова зникає, коли нею не говориться про любов.

Любов варта всього – варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть.

Любов закладено в мову, як серце закладено в тіло…

Самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім, що ти і сам нікому не пишеш.

Головне – тримай при собі свою віру, свою любов і свою упертість.

...насправді ніхто не помирає від нестачі кисню, помирають саме від нестачі любові або нестачі бабок.

Я думаю, вона хотіла сказати мені таке — доки ти лишаєшся вільним, доки ти відповідаєш за свої дії, доки ти називаєш речі своїми іменами, тобі немає чого боятись життя, воно повністю залежить від тебе, повністю тобі підпорядковується. Ти можеш розглядати його зблизька і відходити від нього на значну відстань, ти можеш підганяти його вперед або зупиняти його рух. Усе в цьому житті залежить від тебе, доки ти сам ні від кого не залежиш.

...до кінця допливе лише той, хто від початку не боявся потонути, хто знаходив велику любов, хто відчував солодку радість, хто переживав справжній відчай, ось саме він і допливе до кінця. Якщо, звісно, не обламається.

Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов.

Життя — річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді - навіть уявити не можеш.

Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть — місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати.

Є речі, які краще розглядати на відстані.

Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? Якщо ти сам не можеш постояти за себе та своїх близьких, що дає тобі право нарікати на долю? Чи намагався ти щось зробити, перш ніж здався й опустив руки? Як ти подивишся в очі тим, хто йшов перед тобою і хто тепер на тебе сподівається? Що ти відповіси на питання тих, хто ступає твоїми слідами? Адже життя відбувається з тобою кожного дня. І любов виправдовує всі помилки і спроби. Економіка будується не на силі, але на справедливості. Тож коли ти не відчуваєш усього живого, навіщо приходиш прощатись із мертвими?

Але так чи інакше – ми рухаємось своїми маршрутами, потрапляючи в невідомі місця, проникаючи за лаштунки власного досвіду, і всі, кого нам довелося зустріти, лишаються в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотиками. Навіть якщо я ніколи не зійду з цього потяга, навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці, в загубленій пастці, ніхто не відбере в мене спогадів про побачене, що вже не так і погано.

Життя – штука жорстока, але справедлива. Хоча іноді просто жорстока.

Свіже повітря вистуджує голову і запалює серце.

Небо вночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. Безконечні площини, які розгортаються вгорі, живуть своїм ритмом, своїми законами. У небі заховано зірки й сузір'я, у землі – каміння і корені. У небі лежать планети, у землі – покійники. З неба витікають дощі, із землі витікають ріки. Дощі, впавши, течуть на південь, наповнюючи океан. Небо весь час змінюється, спалахує і згасає, набухає вологою, і виповнюється серпневою спекою. Ґрунти виснажуються травами й деревами, лежать під пласкими небесами, наче худоба, про яку забули. Якщо правильно обрати місце, іноді можна все це разом відчути – як, скажімо, переплітається коріння, як течуть ріки, як наповнюється океан, як небом пролітають планети, як землею рухаються живі, як потойбіччям рухаються мертві.

Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники.

Виривайся, виривайся з ночі й туману, вигризай зневіру та безнадію.

Доки тебе стереже твоя спрага, доки тебе тримається віра, сонце рухається з точністю птаха і час підбирається з обережністю звіра.

Я кажу: що з того, що нічого не зрозуміло? Що з того, що знову доводиться все починати? Кожна душа обживає собі якесь тіло і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Життя - це тиша й сміх. Його стане на всіх.

Ніхто не знає, як працює любов, з яких рухів вона народжується, з яких розмов, з якої виймаються радості, з якої вини. Але вона працює, спробуй її зупини.

Все життя ми будували свої доми.

Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

…жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Люби своє ремесло, люби. Святі навʼязливі, як вуличні музиканти. Те, що виросте з твоєї журби, теж можна розпівувати в церквах, мов канти.

Люби, люби своє ремесло, коли життя відгороджується ровами, і навіть про те, чого не було, слід говорити простими словами.

Світ солодкий, мов різдвяна кутя, і зірки в кишені, як липкі цукати. Смерть вигадав той, хто не любить життя: йому просто потрібно було все зіпсувати.

Життя відбувається за крок до смерті!