Микола Чернявський

Життя — то безперестанне напружене зусилля розгадати одвічну загадку: що таке світ і яке в ньому місце людини? Стоїть перед нами та загадка і грає тисячами фантомів і не дається глянути собі в вічі.

Перебігає вік передо мною. Минув він, немов єдиний день прудкоплинний на кораблі: був ранок, стояло сонце в зеніті, а зараз спускається до обрію. Надходить вечір. Незабаром смеркне, і, дивлючись на рожево-позлотистий захід питаю сам себе: що ж я робив і що зробив за час, поки світило надо мною сонце? І відповідаю: — Жив.

Впивайся світом, поринай у кришталь мелодій любомрійних і золотим огнем-пишайся.

Ті слова Бога мого я зрозумів так: устань, підіймись високо над усім, що приковувало тебе до землі, робило тебе рабом, і йди — будь вільним, шукай того, чого душі твоїй треба, шукай скрізь, по всьому світу, поки життя твого. І я встав і пішов.

…я чув, що в душі моїй знов розгортається вогонь життя, мій власний вогонь, що він не погасне, а все ростиме й ростиме і розжене пітьму, що повила нас.

Мій ідеал був справжнім ідеалом і не мучив мене, а тільки підносив угору.