Михайло Могилянський

Вона любить мене, в тому я переконаний всіма фібрами душі і кожним атомом тіла.

Лицемірство править світом, а найбільше лицемірство — то лицемірство з самим собою.

Не було якихось катастроф та зруйнувань, але безпосередню радість сприймань підточив якийсь черв'як, загадкове ім'я якому життя...

Пісок, що висипався з кульки годинника життя, лежить отут, у нижній кульці, ніби і такий самий, яким він був у верхній, але ж не такий, не такий, не такий! І де, власне, ти — в цьому «не такому» піску нижньої кульки, чи в тому, що ще залишився у верхній (скільки його там лишилось, не видно, бо скло верхньої кульки пофарбоване), чи в тому, врешті, що невпинно сиплеться і зараз?

Не раз зазирав я в темну безодню її очей, стискав в обіймах її тепле молоде жагуче тіло, п'янів від його пахощів, пив з її вуст нектар і чув тремтіння тих вогких вуст.

Ліс привітав мене лагідним шумом вершин, як доброго знайомого, душевні турботи котрого він здавна знав і не раз заспокоював своєю відвічною мудрістю, упевняючи, що всі наші турботи — суєта суєт...