Михайло Коцюбинський

Душа розпустилась в блакиті, тіло прилипло до призьби і тане, як віск на вогні. Нема нічого... небуття... повне небуття!..

…велике щастя — латочка землі!..

З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста - і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене?

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала…

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, - і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене - творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серце. І він мені світить.

З тьми «невідомого» зʼявився я на світ…

…я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка почувається разом із сателітами.

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова спойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину.

Так добре було б стати «нічим» - безгласним, непорушним спокоєм.

Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості.

Дружба має різні прояви, але закон у неї один - вірність.

Любов - це, як сонце: можна втратити його з виду, але воно завжди є.

…за тобою банував.

Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття.

…з-за гори встає вже Бог-Сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків.

Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитися. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…нетривке й дочасне.

З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.

…коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром…

Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша.

В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка.

Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

…радість ступила у його серце.

В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає…

…трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть.

Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься життя.

Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм деревʼяним язиком, скільки людей, поколінь пережило... Воно завжди викликає у мене настрій, почуття звʼязку з далеким минулим, із життям моїх пращурів.

Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі і сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв.

…життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, я ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування.

Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо.

…поза всякими програмами й партіями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, - і тоді здається мені, що більше права маю на неї.