Intermezzo

З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста - і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене?

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала…

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, - і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене - творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серце. І він мені світить.

З тьми «невідомого» зʼявився я на світ…

…я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів - хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка почувається разом із сателітами.

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова спойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину.

Так добре було б стати «нічим» - безгласним, непорушним спокоєм.

Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі і сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв.

…життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, я ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування.

Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо.

…поза всякими програмами й партіями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, - і тоді здається мені, що більше права маю на неї.