Максим Рильський

Мертвий город. Хочеться вийти на найвище місце і скрикнуть дзвінким голосом, і слово здійнять угору і бризнуть ним, як водою живою, і чайкою злетіть над німим, глухим, завмерлим людом, і жайворонком розсипать із небес разки любові, і блискавкою підпалить стіни, що розділяють людей, і в тузі розлиться, розвиться в вишині...

…люди огороджені одні од одних міцними стінами, через які не перелітає справжній голос — голос серця, а перелітають тільки мертві слова.

…Як сумно тій людині жить, яка в житті не знала суму

Краса! Збагнуть її — це сонце погасить!

Ні, ні, в моїй душі ніщо тебе не змило — ні радощі земні, ні шум людського зла.

Мистецтво, справжнє мистецтво завжди оглядається назад, але дивиться воно незмінно вперед. А попереду — не порожнеча, а повне прекрасної складності нове життя, і ловити паростки цього нового життя, міцно держачи в руках зброю, викувану століттями,— найвище завдання і найпочесніший обов’язок митця.

Насичуйся весною, упивайся, вбирай у себе голоси та барви!

…Кожна хмарка й травинка, у зорі відбиті твоєму, – тільки раз тобі послані, вдруге не буде таких! Звуків, ліній, та барв ми довіку назад не вернемо, тож не думай ніколи: багато ще стрінеться їх!..

Все записуй в серці молодому, буде це як знахідка тобі, коли в старість прийдеш, як додому, як у гавань тиху по плавбі!..

…Ходи собі шумливими шляхами, Гукай, кричи, роби акторські жести, – а я б хотів у тиші, над удками своє життя непроданим донести.

…Любов до Вітчизни починається з любові до берізки перед порогом хати, до стежки на городі, втоптаної дитячими ногами, до верби над ставом, у дзеркало якого ти вдивлявся змалку...

…Мене завжди вабили й ваблять далекі горизонти, в прямому розумінні й в переносному.

…Радій же серце! До останку пий життя людського пінистий напій, палай з людьми жагою однією.

…Хто тільки минулим багатий, – в майбутнє іде навмання… Ні! Жити, любити, співати, горіть – до останнього дня!

Та коли ж ти заспокоїшся, серце? Коли будеш битися рівно, як годинник, як механізм, як розум розважний? А чи ж так це й потрібно?

…Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани…

…Складна це досить річ – минулий вік судити, не завжди варто тут рубати з-за плеча. Хай кожен рік життя і кожен день прожитий нас обережності й розважності навча.

Бійтесь сентименталізму, не бійтесь щирого почуття…

…Умій дивитися, людино, на людей…

…Спочинок – смерть. Іди, перемагай утому, до мілліонів рук свою снагу додай, будь з тими, хто живе у пориві одному, і в радість перекуй дрібненький свій отчай.

Згаси у серці зло…

Неси до людей всі думки, почуття і слова — і серце твоє не згорить, не замовкне, не згасне.

Мова є сповіддю народу… Мовою можна отруїти свідомість – і піднести її, прояснити, оздоровити.

Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови...

У душі ворухнулася струнка каяття, жалості, тепла хвиля колихнулась у грудях — знаєш, та хвиля, що ніби несе до других людей, простягає руки твої до братерських обіймів, на уста навіває слова любові і молитви...

Ти знаєш одвічний біль серця? Не той, що має причиною класову нерівність, пориви до ідеалу, згублені гроші, а той, що вічним привидом слідкує за людиною? Якби ти знав його, ти зрозумів би мене.

…невже я — один, хто прокинувся у царстві сплячих чи воскрес у царстві мертвих. А може, й я лиш результат хитрощів невидимого майстра ляльок, що сміється з моїх рухів, з моїх слів, навіть із моїх страждань, стоячи десь непомітно...