Гнат Михайличенко

Чого не кохаєм ми так, щоб холодні тумани розвіять у клапті, запалити на сірому небі сонце гаряче, розсипати квіти навколо, почути в повітрі пісні?!

Я самотній у лавах байдужих промоклих перехожих, як у холодній пустелі. Я нічого не знаю, я притулку й спочинку не маю.

Нема величніше, нема нічого натхненніше тюрми!

Сонце велично, радісно-задиркувато святкувало перемогу.

Так було добуто волю од вольності, волю бути необмежено вільним…

Блакить Твоєї душі застигла під місячним промінням. В ній відзначилися нові стиски серця, що до безтями знесилювали тебе.

…як щемить боляче, коли мов перед смертю перегортаєш сторінки свого життя і не знаходиш всього, що мусить бути — не знаходиш особистого життя.

Коли ми переконаємося, що кохаємо одне одного, то ми станемо чоловіком і жінкою.

Ваші душі являли собою два протилежні бігуни одної кулі і стреміли стати одним цілим.

Твоя душа була зложена з двох ущерть повних великим змістом душ, в цілому ж вона являла собою порожню безодню.

В її душі була блакить свіжого весняного неба, блакить веселих квітів сонячної левади, омитих прозорою росою. В ній був простір і міць вільного моря і бадьорість ранішнього вітру гірських верховин.

В Твоїй душі була блакить стоячих вод, оздоблених блідо-зеленою ряскою. В ній була тьмава імла давноминулих віків, вкритих таємничим серпанком чародійних явищ.

Її душа була овіяна згагою життя.