Артем Чех

Війна все змінила. Все і всіх. Ці банальні умовиводи мене теж заспокоювали: я знайшов винуватця всіх своїх тривог.

Намагаюся забутися в роботі. Ти ж знаєш, де у мене кімната і куди виходять вікна. І якщо дивитися через вікно на цю ледь видиму метушню, виникає відчуття творення, а значить — потрібності. Ось це зробив я. І це зробив я.

Жити у війні можна, але це зіпсуте життя. Сире і глевке, як гімно взимку.

В неї було важке життя, й вона думала про виживання, а не про політичні перипетії. Її більше цікавили дірки в даху, ніж прірва, яка розʼєднала країну. І, на відміну від вгодованих мідноголових нью-йоркців, які так втомилися від війни, місіс Тріумф, що, очевидно, вже не перший рік мала проблеми з харчами, цієї війни ніби не помічала.

Хто ми є зараз — це те, що ми робили весь цей час.

Холодне і згасле небо, в якому годі було знайти ознаки чогось живого. Мертве небо. Ніяке. Чорне. Під таким небом лише страждати. Під таким небом лише вмирати.

— Блаженні переслідувані за праведність, бо їхнім є Царство Небесне, — сказав я, на що Сем підтиснув губи і процідив, що до Царства Небесного він не поспішає.

Ні-ні, слухати — це не моє. Я ще міг послухати чиїсь співи або короткі відповіді на мої питання. Міг послухати прозорий гомін гір чи тривожне посопування солдата на сусідній койці або, наприклад, що говорять пʼянички в «Сірому камені» під Гаррісбергом. Міг і сам щось розказати, але слухати, що мені розповідає цей білобрисий дезертир ворожої армії, — занадто для мене.

Все моє існування зводилося до простого правила: довіряй людям, але будь із ними обережним. Мене навчили цього сімнадцять років неволі, два роки солдатування, два роки мореплавства, два роки роботи на залізниці і два роки чужої мені війни, яку я прийняв, мов сироту. Скількох людей я пізнав за своє життя, скільки доль пройшли повз мене, скільки смертей я бачив і скільки разів сам ледь не опинявся на тому березі, звідки немає вороття, а так ні з ким, окрім коня, і не зблизився.

Накупивши за безцінь старих книжок і журналів, я так само весь вільний час витрачав на читання. Мені було цікаво поринути у нові й незнані досі світи. Я відчував, як разом із героями романів проживаю все нові й нові життя, і це мене вводило у дивний пʼянкий стан, аж часом я мало відрізняв своє життя від життя книжкових персонажів.

А ще я нарешті побачив гори. Навіть не уявляв, що вони можуть бути такими високими — вищими за хмари. І що від них так болітиме душа і хотітиметься плакати. Гори були прекрасні. Гори були могутні. Гори були, мов заступники мої, сильні і справедливі...

Йому хотілося виговоритися, виплакатися, вивергнути з себе пережите, здати все те під розпис, ніби табельну зброю, й забути, як погано вивчений урок.

Тоді єдиним його бажанням було, аби це тривало вічність, не губилося у бруді й іржі міста, не тануло у гучних натовпах і задушливих шкільних класах, не стікало до темних міських колекторів. Але щойно ти встигаєш про це подумати: про млість, про вічність і про солодке розжарене повітря, - як на тебе звалюються важкі брили рутини і відповідальності, ти борсаєшся під ними, щосили намагаєшся заковтнути якомога більше повітря, проте легені стискаються під тягарем, мов металобрухт у пресі, і ти вже нічого не можеш, хіба падати на дно і плакати. Іноді нічого не залишається, окрім як плакати. Особливо, коли тобі одинадцять.

Навколо розвалювалися сім'ї, осипалася країна, догнивали багаторічні устої й дотлівала ще минулорічна упевненість у хлібі щоденному. Жити надіями стало нормою.

Коли тобі п'ять, ти можеш сховати весь світ у сірникову коробку. Всі навколо люблять тебе, і ти несеш цю любов, ніби зловленого в лопухах жука. Він весь твій, твоя влада над ним абсолютна, й лише тобі вирішувати: відпустити його чи довго й зосереджено відривати йому лапки і крильця.