Синя волошка

Борис Антоненко-Давидович

Осінь, порожня кімната, фотографія на столі, і спогади, що лягають навколо ліжка, «мов вірні старі пси». Оповідач, молодий підпільник часів громадянської війни, згадує «товаришку Саню». Вона приїхала з полтавського села, з двома синіми волошками-очима, «Кобзарем» на столі й незакінченим медінститутом. Для нього вона назавжди лишилася Синьою Волошкою, «таке наївне, хороше дівча». Поки товариші сперечаються про те, що кохання — лише міщанський пережиток, місто захоплюють вороги, підпілля гине. І одного вечора на нараді лунають слова: врятувати становище може тільки жінка. Це ліричне й нестерпно гірке оповідання про ціну, яку революція вимагає від людини, про кохання, на яке не вистачило сміливості, і про те, що відбувається, коли високу ідею ставлять вище за живу душу.