Людина

1

Ніч темна, оливяна, зимна, люта, чорна,лиш вітер обертає хмар важенні жорна.

Лиш срібна смерть іде в садиби на жнивай кугикає кугач, лулукає сова.

Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брамистає й скрегочуть ланцюги й дубові трами.

Та рвучий подув торсає похмуру тінь,що сволоком втекти не хоче в далечінь.

Як сяйво місяця зза хмари піднеслось,бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

„Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?

Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?“„Я жду, бо замкнене за брамою є щастя“.

„Як довго, гей як довго, сірий друже, ждеш?Чи день, чи два, чи три, чи може тиждень теж?“

„Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,вже відколи колишеться на осі світ“.

„Скажи твоє імення, брате мій, що ждештак довго, довго, довго, цілий вік безмеж,

що навіть згорбилась тобі з утоми спина.Скажи твоє імя!“ — „Моє імя… людина“.