Юрій Винничук

Я не знав, що ловити щастя намарне: воно мусить само поманити тебе біля відчинених дверей, і що триваліше ти його чекаєш, то воно привабливіше, а кохання не може прийти раніше або пізніше, воно прийде у визначений час із одним лише уточненням — його визначатимеш не ти.

Жінок по-справжньому починаєш розуміти тільки тоді, коли вони тебе залишають.

Сидіти під кайфом і нічого не робити — це справді приємно. І бажано водночас нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов докучливих мух, усі слова, які миготять у голові, і залишитись зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у неокреслені звуки, барви й запахи, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану.

Я люблю зорі, бо коли дивлюся на них, стаю причетним до вічності й порядку.

У кожній людині живе безліч людей і речей: суддя, кат, учитель, покутник, поганин, герой, сестра, жінка, святий, убивця, хробак, дерево, камінь, порох... І неможливо вгадати, ким ми будемо у день смерті.У кожній людині живе безліч людей і речей: суддя, кат, учитель, покутник, поганин, герой, сестра, жінка, святий, убивця, хробак, дерево, камінь, порох... І неможливо вгадати, ким ми будемо у день смерті.

Що й казати, лише одна-єдина мука викликає в нас насолоду — бути закоханим.

І хіба це не щастя — мати когось такого, з ким можна по-товариськи помовчати?

В твоєму обличчі квіти зів’ялі...

Взагалі, любов — це дика примха, це покара Господня, котру мусимо нести невідь за які гріхи.

Життя складається із запитань і відповідей, із запитань і відповідей, і в кожному запитанні, яке народжується в людині, уже сидить зародок відповіді, а в кожній відповіді сидить зародок нового запитання. І так за колом, за колом. Але кінець настає, коли звучить відповідь, у якій нема цього зародка нового запитання. Така, знаєте, гола думка, проста, як підошва. Отоді певний знак, що настає гаплик.

Але любити жінку — це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, засинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви.

— ...людина носить у собі ангела, не ангела–охоронця, а ангела, який стогне, ув’язнений у сутінках Душі кожного з нас, і якого рідко, дуже рідко нам вдається вивільнити з кайданів і дати йому свободу, щоб він злетів, вознісся, і тоді… тоді… — …тоді разом з ним очищається і возвишається душа наша, душа кожного з нас.

...наша душа — це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів.

Видимий світ — це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети.

Наша душа — це музичний твір. ... Людська душа — окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру.

І тоді сталося диво, бо диво завше підстерігає нас, і варто його чекати навіть у час найбільшої зневіри і найбільшого розпачу.

Наскільки легше було б людям помирати, якби вони знали, що їхня душа, втілившись в іншу особу, не втратила нічого зі своїх попередніх знань і почуттів.

Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.

Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка.

Один–єдиний ангел, який заховався в жінці, може виправдати перебування у ній сотні чортів.

...бо мистецтво, як поганський бог, завше потребує жертв. І хто цих жертв не складає — розчиняється у просторі. Такий закон.

— А ви б хотіли, щоб хтось приніс вам у жертву себе? — В ідеалі хочеться іншого… У кожному разі не жертви…

Кожна людина — окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе.