Василь Земляк

Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і починають ледь виднітися твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких у чотири шибки — прагнемо на ті споришеві подвір'я, де ми вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незміряну силу.

Велич, як і малість людини, міняються від обставин.

Є речі, які треба просто перечекати. Я певен, що любов нам відмірює на терезах якийсь великий скнара. Треба дочекатись отих останніх терезів, що на ціле життя.

…чиє серце не хоче вмирати, той не помре.

Тут пахло хлібом, життям, щастям, усім отим найвищим і найзвичайнішим, що є в людини.

Коли гине людство, то перед тим гинуть традиції.

Тим часом, коли ми сміємося з інших, то щось висміюємо в самих себе.

Лише терпіння може зробити нас великими.