Петро Ванченко

Справді, непогано хтось придумав — жити!.. Скільки радості!

Безкінечна далечінь, як і світовий простір, родять тугу. Немає опору, немає перепон для боягузливої людської думки.

Жодна книжна, жодна літературна — там-то, у книзі, життьова — ситуація не стає близька, зрозуміла, аж поки читач сам не переживе чогось подібного.

Катерина… вросла йому в тіло. Без неї важкі вечори, без неї нема сил для роботи, без неї… не можна навіть спинитися на думці, що її вже нема чи не буде.

...йому приємно було дивитися на цю милу дівчину, дивитись і нічого від неї не вимагати.

А й справді дивно все це! Ходить людина, інструктує нове життя, судить в ім'я совісті, справедливості, безкласового людства, користується довір'ям своїх сучасників, і раптом дізнаєшся: ця людина — злочинець.

…кристалізувалось враження, близьке до істини, ніби на той час суспільство соромилось того слова "кохання" й викинуло його з життєвого вжитку, надавши право кожному розв'язувати самому такі дрібні, інтимні й навіть сороміцькі речі.