Павло Загребельний

Дехто вмирає, так і не народившись.

Ліпше більше любити і менше розуміти, ніж розуміти багато і зовсім не любити.

Помогти можна тільки тому, хто цього хоче.

Людина створена з віри і розпачу. Коли відібрано віру, що лишається?

Але живі борються! Ні голод, ні нещастя, ні сама смерть не об’єднують людей. Об’єднує їх боротьба. Тільки в ній порятунок для людини. Тільки в ній здобувається найголовніше – воля, свобода.

Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості, зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах.

Вірність доводять ділами.

Жінки можуть прощати все, та тільки не рабство й приниження.

Страх зв'язує набагато міцніше, ніж любов.

З примусової любові виростає тільки ненависть.

Воістину: краса - в очах того, хто любить.

Прагнемо того, чого позбавлені.

Людинi заповiдано (i не наяву, а ввi снi, щоб мало вигляд пророкування): читай! Не вiдаючи що, не знаючи як i де i яким способом,- читай! Призначення твоє на землi й у свiтi: читай! Читай на землi слiди живi й мертвi, камiнь i пiсок, у листi дерев i в травах, у сонячнiм маревi й у дощовiй iмлi, в течiї рiк, в очах дiтей i жiнок, у бiговi оленя, в пострибi лева, у спiвi птахiв, у горiннi вогню, в мерехтiннi зiрок, у безконечних просторах неба - читай! Вогненнi лiтери випеченi в твоїм серцi й у мозку, вийдуть з серця i мозку, засяють яскравiше за всi самоцвiти землi, запалають яскравiше всiх вогнiв небесних - читай!

Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання.

В подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ.

Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців.

Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу.

Але хто хоче жити, повинен перемагати.

...що таке життя людське, як не змагання й невпинне боріння з темними силами, з гріховними пристрастями, з власною слабкістю, з дурощами, з надмірною довірливістю?

Людина йде до краси, вона творить її, цим і відрізняється людина від усього сущого.

…все ж таки життя — це найбільша розкіш!

А хіба ми не вмираємо, вже народившись? Питання — в тривалості. Ніякі молитви не поможуть. Єдине спасіння — виповнити своє життя діяннями якнайвищими, якнайщільніше виповнити. Тоді життя буде довге й прекрасне.

Людина з'являється однії раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути.

…в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва…

Людина — образ божества, тому повинна прагнути краси первообразної, а вона дається тільки знищенням плоті.

…кожен намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цілому світі.

Людина й народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов'язки, і значення людини в світі визначається вагою обов'язків, покладених на неї і виконуваних нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але... Ми гордо несемо її.

…життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші симпатії й антипатії...

Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.

Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться.

Людина повинна бути оригінальною… Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її.

…людина талановита нагадує квітку, яка піднімається найвище, її хочуть зірвати першою. А що ж інші квітки? А ті повняться заздрощів, їм досить краси власної, іншої вони визнавати не хочуть.

Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди.

Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку, витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина.

Як мало треба людині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя.

Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне.

А що таке старість? Може, її й немає зовсім, а є тільки зношеність душі. В одних душі зношені вже замолоду, в інших – незаймані до високих літ.

Найдорожче для людини – це думка, а вся солодкість думки – в рідній мові. Ворог може захопити територію. Він може сплюндрувати міста й села. Але доки живе душа народу – народ безсмертний. Вмирає душа – вмирає й народ. Без мови немає народу. Він зникає з лиця землі, як древні ацтеки. Чи не тому ворог зазіхає найперше на мову народу, який він хоче уярмити?

Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та своїх дітей до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна.