Олена Демір

Крізь густий морок в голові вирізняю нове відчуття — мені є куди йти і заради чого жити…

Величний світе, я така дрібнота поряд із тобою, майже невидима. Обдаруй мене правом на помилку, дозволь не встигнути, не змогти, навіть умерти, не закінчивши своїх справ.

…моє життя — це анфілада темних коробок, нанизаних на дні та роки. Послідовний ряд окремих, поєднаних у часі необжитих кутків, із протертими меблями, облущеними стінами, тьмяними вікнами та густим нудким запахом чужого побуту. Щойно вдається вирватися з однієї ненависної кімнати, я потрапляю до іншої. І боротися з цією наскрізною перспективою марно.