Номан Челебіджіхан

Через те, що зрозуміли, навчилися, а навчившись, пізнали, тепер ми любили і кожен камінчик, і дерева, і могутні гори — ми любили весь світ.

Життя — це гра.

Ми заздрили [ластівкам]. І ми хотіли рости в любові, в радості, мріяли піднятися, як і вони, високо-високо, до самих небес…

…ластівки залітали в розбиті вікна школи, сідали на виступи балок і, дивлячись на своїх пташенят, починали радісно читати свою молитву: навчали своїх діток, маленьких, пухнастих, навчали з любов'ю, а не з-під палиці.

Зліта згорьована душа, в молитві межи крони голі — душа неначе поспіша, якось позбавитися болю…

Я поклявся світло правди в темний край принести мій.

Скільки можна гнити живими і під вічною тлінню жити?