Ніна Бічуя

…хіба ж від того, як світить сонце і спадає дощ, не залежить людська доля? То чи не може бути істиною й те, що залежить вона від зірок? А людина слабка, й немічна, і знесилена сумнівами, й добре б їй подарувати віру і ту віру скріпити: так сказали зорі...

Де був, у чому полягав сенс його буття? Чень же не в тім, щоб лиш користати, і брати, і помножувати,— а в чім же, в чім?

Він розумів, що те, невідоме й незбагненне, котре стояло над ним і присутність якого він так важко відчував, відміряло йому ось звідти й доти, якраз рівно стільки, скільки зможе дати, скільки буде потрібен,— стільки й триватимуть у часі його руки, тіло, його ноги, що топчуть землю, несвідому свого завдання.

…щось, що стояло над ним, потребувало мислі його — легкої й важкої, народженої в муках чи впійманої несподівано, — це, напевно, було оте, для чого обертався в часі і збирав плоди землі, ріки, лісу, то був сенс його рук, його тіла — задля того все існувало, аби хтось, невизначений, невідомий, незнаний, збирав мед його мудрості — думку.

Місто, як великий звір, ховалося на ніч у барліг. Висипали небом зорі, очищені од скверни, синьо-білі.

День доходив свого кінця, забираючи в небуття безліч подій, розмов, діянь, сміху і надій. Спливав безповоротно, як води Вісли. А Вісла текла байдуже, як час.