Микола Аркас

За князівських часів на Руси було дві мови: народна, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди усякі (весілля тощо), а друга - письменницька, старо-словянська. Всі книжки писані були сією мовою.

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та ІІ столітті по Різдва Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення "Словен", "Славен", і то звуть так не всіх "Словян", тільки західних. Саме наймення Словян пішло найскоріш од "слово" — тобто се такі люде, що говорять зрозуміло, по-людськи, а не "Німці", що говорити не вміють?

Деж узялися ті Словяне, що з них пішов в Український народ? Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою Вислою на заході, Балтицьким морем на півночі, на полудні — до середини Дністра та Дніпра, а на сході — по Дніпр. Виходить, що теперішня Київщина та Волинь якраз були батьківщиною й Словян, і Українців. З півночі сусідами Словян були Литовці, за річкою Вислою — Німці, на північному сході — Фінни, а на полудні, в степах чорномоських, постоянно пересувались усілякі народи.

Той край, від Карпатський гір і аж до Кубані, звемо ми Україною, а наш народ, що там живе звемо Українцями.

…російським правописом не можна до ладу написати те, що ми вимовляємо.

…те, що минуло не могтиме вже вернутися ніколи.

Правдивий українець не скаже, що він «малорос».