Михайло Слабошпицький

Тільки тепер вона збагнула, яке це велике щастя — жити. Жити — це зустрічати вранішнє сонце, радіти передчуттю дня, поринати у всякі приємні клопоти, слухати гомін бульварів і тишу полів, думати про те, як приємно, коли в тебе такі слухняні руки і ноги, а очі бачать далеко, а легені дужо вбирають повітря і дають тобі молоду силу...

Як добре жити на світі людям терплячим, яких жодне нездійснене бажання не виводить із рівноваги, людям, які можуть переключати свою увагу і, зазнавши розчарування в одному, втішатися в іншому, вміють знайти собі розраду, відволіктися, геть закресливши в пам'яті несподівану прикрість.

Яке це всеосяжне слово — «жити». І яке це щастя — жити.

Жити — це писати картини, слухати музику, читати книги, плавати в річці, ловити губами краплі весняного дощу, підставляти обличчя студеному вітрові осені, мружити очі на яскріння свіжого снігу…

Чому людина, коли вона щаслива, так рідко думає про це? Чому все ми можемо оцінити лиш тоді, коли воно стає спогадом?

Людське спілкування — річ, певно, найскладніша у світі.

Книги дають готові знання, але до них маєш долучити і свої власні, те, до чого дійшла ти сама, збагнула в житті лиш ти і ніхто більше.

…треба навчитися завжди дивитись правді у вічі. Це — теж сміливість, теж — необхідність, бо завдяки цьому народжується тверезий погляд на речі, не приглушуються самокритичність і самоконтроль, необхідні для того, щоб творчо переростати себе, вивищуватися над своїм учорашнім днем і воднораз бачити день завтрашній новою для себе вершиною, знати, як важко буде її сягнути, напруживши всі сили душі й мозку, заплативши за той успіх дорогою ціною, бо ж ніщо в цьому світі не дається людині задарма — такий суворий закон, на якому все в ньому тримається.

…доля не тільки нам випадає; долю ми також вибираємо.

…людина — то не тільки те, що ми знаємо про неї, не лише те, яка вона є, а й те, що вона сама думає про себе, те, ким вона могла стати, але чомусь (чому ж саме?) не стала; це й те, що їй допомагало і перешкоджало у житті; це, зрештою, і ті люди, котрі її оточували, бо ж вона не могла не брати щось од них і не давати щось їм.

Здається, що дні без любові — то не життя, а тільки виглядання життя.

У любові — свої закони, свої вічні абсолютні істини, зрозумілі лише для тих, хто любив чи любить, хто звідав на собі всі тривоги серця, його благородні поривання, самоспалення в імʼя найдорожчої істоти, перемогу над дрібним егоїзмом, розкрилений політ над монотонним, як холодні осінні дощі, буденням.

Хто не любив, той майже не жив, а мовби спостерігав чуже життя…

Людина живе у своєму часі, як дерево в ґрунті, а тому її залежність од свого часу — безперечна. Вона може випереджати його, відставати од нього, але ніколи не втече від нього зовсім, хоч як того їй жадалося.

Кожній людині властиво в хвилину щастя вірити, що доля завжди буде ласкавою до неї, що все життя добрі сили світу оберігатимуть її од злих.

Мабуть, усі люди, коли вони усміхаються щиро, стають схожими на дітей, бо усмішка — то вигук довіри і радості всьому світові, то дитяча безоружність серця, в якому немає зла.

Коли любиш, багато говориться одне одному навіть мовчки…

Як неймовірно багато в житті людини відбувається з волі й вини інших людей!

Любов рідко буває гармонійною і досконалою, дуже часто в комусь люблять не його, а себе.