Ліна Костенко

Життя — це оббирання з репʼяхів, що пазурами упʼялися в душу.

У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.

Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Найвище уміння - почати спочатку.

Щоб обезкровити людину, достатньо слів - не треба ран.

Без любові навіть рай стане тюрмою.

Не забувайте мріяти щодня. Не забувайте усміхатись горю. Усміхнені вуста - це та броня, яку не зломить навіть ваша доля.

Кохай, бо час тебе не жде! Він забирає твої дні і ночі. Кохай, допоки тіло спрагле й молоде, бо в старості кохають тільки очі.

Є дві речі, які варто берегти: честь і совість. Все інше можна втратити й знову знайти.

Кожна людина - це всесвіт. І чим більше ти пізнаєш себе, тим більше відкриваєш цього всесвіту.

Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.

Ніяка темрява не здолає світла, якщо світло в твоїй душі.

Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.

Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани.

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби мене слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Співає кожен, хто як може. І так співає, як йому дано.

В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.

…смерть повсюди, а життя одне.

Життя — така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?

Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з богом говори.

А як подумать, — що таке душа? Як той казав, це — горизонт до Вічності.

…світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?

Хай стане совість на сторожі права.

Я сама вже не знаю, жива я чи ні.

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці.

Ти — моє найбільше диво.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

У кожної нації свої хвороби. У Росії —невиліковна.

А ви думали, що Україна так просто? Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша.

Коли починається смерть культури, настає культура смерті.

...така любов буває раз в ніколи