Леонід Первомайський

Пам'ять могла б убити нас, коли б не мала рятівної властивості забувати, хоч те забування не вічне, завжди стоїть вона напоготові — пам'ять людей і пам'ять цілих народів, — щоб у слушну мить оживити те, що, здається, назавжди померло і викреслено з життя живих.

А хіба може бути більше чи менше щастя? Щастя — те ж саме, що правда. Не існує половини, трьох чвертей, дев'яти десятих правди,— в такому разі одна десята буде брехнею і вся правда летить шкереберть. Дев'ять десятих щастя — все одно, що його немає, одна десята біди з'їдає все.

Навчи мене, поезіє, терпіння. Я житиму і все переживу.

Вірш починається не з звучання, хоч і не може він не звучати. Вірш починається з твого мовчання, коли ти не можеш більше мовчати.

В словах є кров. Вони живуть, слова. Твоє життя — не вигадана повість. Не вбити пам'ять. І вона жива, і поруч з нею не вмирає совість.