Артур Дронь

Люди тримаються за людей і за слова. Кожному потрібен хтось, хто говоритиме слова у найважчі життєві моменти.

Тепер я думаю, що це те, чого нам зараз треба від літератури найбільше. Щоб ця книжка, цей вірш, цей текст — із яких би речень вони не складались — говорили так: «Ти не сам». «Ти ніколи не будеш сам». «Ти є тут». «Ти також із тих, хто є тут». «Це про тебе». «Це тепер і назавжди про тебе».

Ми ніколи не були самі у важкі часи, бо наша культура також є в рюкзаках.

Наш Окопний Господь, до якого ми маємо стільки претензій та запитань. Із нами обстріляний, з нами втомлений.

Всі війни починають і ведуть люди. Цю війну - росіяни.

Письмо — це спосіб заперечити часу. Сказати смерті: «Ти не зможеш забрати від мене всього». Література — це наш спосіб вирвати себе з часу. І вирвати щось для себе. Література означає стати серед цього часу — нечесного, знущального — і сказати: «Ти ніколи не зможеш забрати від мене всього». Написати — означає вирвати дещо, якусь частинку життя, і сказати комусь: «Це назавжди про тебе. Це тепер і назавжди про тебе».

Це не Господнє випробування, не іспит на зрілість нації чи що там інколи говорять. Це злочин проти життя, природи, людини і самого Бога. Наслідок чийогось вибору вбивати і грабувати. Війна - це протилежність Бога.

Наче просто слова. Але слова роблять вільними.

Бог створив нас надто подібними до себе. Дав найголовніше і найнебезпечніше. Свободу вибору. Можливість обирати не Його. І дав цю свободу кожному однаково. І не забирає.

…людина - це найкращий доказ Божого існування, найчіткіший його відбиток. Ми такі складні анатомічно. Такі деталізовані. Такі невипадкові. Цікавіші від будь-якої іншої матерії. Але також у нас є незліченний набір такого, що виходить за межі фізичного. І саме це в нас найбільше від Бога.

…інколи таке враження, наче Бог створив нас і демобілізувався, залишивши самих без підготовки і бойового досвіду.