11.08.2026

Є безліч слів, щоб описати власні переживання. Щоб стало легше, зрозуміліше. Щоб пояснити собі, чи радше переконати. Зробити щось, щоб зупинити саморуйнування, яке повстало проти тебе, яке ширяє навколо тебе, яке просочується в тебе і заперечує все, що ти як людина будувала в собі для життя.

Існування серед війни нагадує мені життя комахи, яка живе тривало, але помирає кожної ночі і оживає кожного ранку.

Часом мені здається, що світ такий чудернацький і я не можу зрозуміти ні його, ні людей, ні навіть себе.

Я стою мовчки вночі біля укриття і дивлюся на ліхтарі, що наближаються до схованки один за одним. Одна людина, а ось там пара, а ось там ціла родина з немовлям на руці. І всі вони, як і я, хочуть жити, хочуть спати.

Мені невідоме майбутнє, ні навіть завтрашнє. І я відчуваю лише втому, але попри туман людської страху, зневіри, злості…

Світ прекрасний — я вірю. Як і те, що після ночі настає світанок. Як і те, що після зливи виринає веселка…