Софія

Молода українка з Парижа сідає в поїзд до Марселя, а звідти пливе до Африки. У Маракеші вона будує собі солом'яний шатер на плоскому даху арабського дому і пише звідти листи, хоч воліла б усе сфотографувати й надіслати одним знімком. Вона грає в шахи так, що місцевий каїд вирішує, ніби перед ним переодягнений хлопець. А коли він питає, чи українці й росіяни — не одна нація, малює йому мапу України. Опікун-француз, який «почуває себе повним власником Марока», вчить її не довіряти «тубільцям». Вона відповідає, що арабське життя здається бідним лише тому, що його завісили від «нахабних наших очей», і сама йде в гарем каїда, лишивши Манріє іронічну записку. Коли він через владу забороняє їй їхати за кордон безпеки, у ще не підкорені землі біля Сахари, вона того ж вечора сідає в авто з шофером Рене. Що бачить мандрівниця, яка не хоче бути туристкою? І чи можна любити чужу країну, не намагаючись нею володіти? Відповідь ви почуєте від неї самої.