Тодось Осьмачка

…любов одного до другого мало чим різниться від співчуття одного до другого під час великого горя.

Я маю беззастережне право на свою філософію, але не на смерть, бо я маю для свойого духу ґрунт, який зветься неволя нації, який мене утримує від практичних висновків у моїй філософії...

…треба, щоб усі люди знали те, що й колись знали. А колись знали он що. Де тільки людська нога стане, то там уже і є Божа воля.

Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке совість у людських грудях. І коли вона не спокійна, то ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині мир на землі, без якого не можливе ніяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя.

Роби так, як підказує твоє серце…

…духовна безпритульність.

Люди взагалі живуть тільки почуттями, а вимагати від їх, щоб вони жили думками, це однаково, що вимагати у богів, щоб вони нас почули.

І це ж і я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято, коли ми її слухаємо. А коли співаємо, то, чим би ми не були, ми стаємо щасливими...

Бо я ж народився тільки для тебе. Бо я ж ізмалечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе…

…ми живі люди…бо, мені здається, що ми шукаємо самі себе. А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби центром, цього всього, що я говорю, не потребує виправдовувати ні перед ким.

…ніч спорожніла аж до тієї людської свідомости, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.

Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса напʼялися до останньої можливості своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця.

Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі... і роковані на поталу комусь страшному і незбагненому... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми зʼявилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих.

Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі.