Тетяна Малярчук

Мусить існувати якийсь механізм, який рухає, або ж принаймні критерій, певна ознака, за якою одна жива істота віднаходить у морі, що кишить багатьма іншими незліченними живими істотами, об'єкт для власних ніжних почуттів.

Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти.

Фіксування думок було для нього чимось на кшталт необхідної щоденної гігієни духу. Коли ж із якихось причин думки не приходили, він вносив до книжечки дату і ставив поруч чорний хрестик.

Волею випадку абсолютно незнайомі люди стали один для одного цінними, навіть рідними. Життя набуло барви і сенсу. На пустелю зійшла капля вологи. У неприглядному мороці зблиснула короткочасна іскра.

Самотність стала буденністю, хвороби — втечею від життя, в якому він зазнав нищівної поразки. Бути хворим означало менше відчувати.

Тепер я часто думаю про час і кажу всім, що лише з часом надходить відчуття часу. Що далі в час, то він зриміший. Що довше живеш, то його більше. І всі інші часи, ті, в яких я не жила, але про які знаю, що вони були, обростають крупинку мого особистого часу, нашаровуються, накипають. Тому здається, ніби я прожила безкінечно багато і вже незабаром має настати кінець.

Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув.

Жах став повноцінним органом тіла, але залишався невидимим, щоб його не можна було вирізати скальпелем.

Не було важливо, хто я, а було важливо, навіщо. Не мало значення, коли і як, а мало значення, чому.

Час — це великий синій кит. Він поглинає мене разом з усіма моїми думками, переживаннями, спогадами, але щоб насититися і могти функціонувати, йому потрібно безліч таких, як я, мільярди крихітних, майже невидимих світів. Вони перемішуються і стають поживою, але не стають одним великим світом синього кита. Кит живе у своєму власному китовому просторі, абсолютному і незмінному, в якому відсутня потреба щось придумати чи про щось згадати.

Сльози — це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому і звертаєш до себе.