Сестри Річинські

Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності.

Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного. Задовго чекаю, кажете?

Життя — це перш за все ласка природи, неоціненний дарунок всевишнього. А хіба він чи будь-хто з йому подібних уміють обходитися з таким скарбом, як життя? Життя для того — це низка тяжких, грубих, тупих обов'язків, для мене ж — азартна гра, прецікаві кінські скачки, нарешті, бокал старого вина, яким я насолоджуюсь ковток за ковтком, не витираючи губів, щоб не губити аромату. А крім всього іншого, я створений для життя, а не для смерті. Кожна людина приходить на світ з своєю долею. Мені суджене життя.

Але завжди так було й буде, що рішуча меншість веде за собою нерішучу більшість!

Рух уперед — це єдиний засіб, за допомогою якого я можу щось змінити в своєму становищі.

Не любити - справа серця. Зраджувати - справа честі.

У хвилини душевного осамотіння відчиняла вона хвіртку від садочка своєї молодості, щоб дихнути ароматом спогадів, і знову замикала на ключ, аби чужа нога не могла дістатися туди.

А відомо, що немає кращих ліків для наболілого серця, як розбинтувати його і показати рану комусь щирому.

Минулися, прошу я вас, часи євангельської покори, що хто тебе вдарить у праву щоку, то ти підстав йому ліву. Тепер, прошу я вас, такий принцип: ти мені око, я тобі обидва, ти мені зуб, я тобі всю щелепу.

Наш русин в ім'я всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від «братів» добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку...

Як говорить Ніцше: хто плазує черв'яком, той хай не нарікає, що його розчавлять.

З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина...

Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва.

Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім... так воно вже є... що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилося...

Не можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я – за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба... Нікого!

В її становищі вийти заміж за Філька – це виграти у долі всі номери лотереї підряд, а не вийти – програти останній гріш.

Любов, кажуть, вміє йти на жертви. Вміє любити ля самої любові, нічого в заміну не вимагаючи для себе. Але любов – сліпа, а сліпий потребує поводиря. В її любові поводирем є амбіція, істинний гонор Річинських, небезпечний, безжальний до кожного, хто наступить на нього.

Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий - перед історією.