Надія

Надія — друкарка в установі, п'ятий рік за машинкою на верхньому поверсі «коробчастого будинку». Колись вона вчилася друкувати до сліз, бо вірила: коли матиме фах, почнуться «щасливі, якісь широколисті дні». Вона пам'ятає голод, коли варила дикі нестиглі груші з квасолею, і тепер має те, що для жінки її часу важить чимало: власний заробіток, свою кімнату, свою професію. Але майстерність не приносить свободи. Начальство раз у раз перекреслює ту саму заяву, колеги цілують руку й підкидають вірші про Беатріче, від неї чекають «громадської нагрузки», а над усіма друкарками нависає слово «скорочення». Надія бунтує, як уміє: відмовляється друкувати «коняці», вихоплює папірець з рук секретаря, а одного вечора раптом усвідомлює: «Можу не піти, коли захочу!» Та наступного ранку біжить на роботу, боячись не встигнути з «негайним» папірцем. Чи робить жінку вільною професія, за яку вона так боролася? І що робити, коли фах, що мав стати дорогою до щастя, перетворюється на безкінечний ритм — «з-права наліво, з-права наліво»? Відповідь ви почуєте від неї самої.