Катерина Ласко

Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов'ю.

Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний.

Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе.

Зустріньте ж сонце вартими сонця.

Товариші, земля крутиться. І всім вам, - і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже: «Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти». І проходить або вмирає… Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки. Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика. Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло: «Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас, бо вже сонце сходить і золотить обрій».

Не хочу я пристосовуватися до свинушника.

От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якогось по-новому...

Я хочу жити. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного.

У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія.