Відьма

„Да пріидетъ-же смерть на нѧ, и да снидꙋтъ во адъ живи, ꙗко лꙋкавство въ жилищахъ ихъ посредѣ ихъ.“ Псалом.

Молю́ся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою́ Німим стіна́м передаю́. Озовітеся-ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людсько́ю, Над долею злою, Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще, І нам усміхнеться, Поєднає з недолею І з людьми, і скаже Спасибі нам; помолиться, Й тихо спати ляже.

І примире́нному присняться І люди добрі, і любов, І все добро. І встане рано Веселий, і забуде знов Свою недолю; і в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов. Така моя рада, незнаємий брате: Смирись перед Богом, людий не займай, Шукай собі, брата в палатах і в хаті І дбай домовину, а слави не дбай! Бо вона не спинить віку молодого, Не верне з-за літа нашої весни. Оттак то, мій друже! Молись, брате, Богу І мене в моли́твах своїх помяни.

I.

Росте в полі на могилі О́сика заклята; Оттам відьма похована, — Хрестітесь, дівчата! Хрестітеся... і не кваптесь На панів лукавих, Бо згинете, осміяні, Наробите слави, Злої слави на сім світі, А на тім...! Крий, Боже! За гріхи такі великі Сам Бог не поможе. Нехай пани знущаються, Братами торгують Та сльо́зами кровавими Сатану частують, — Їх вже душі запродані, То їм і байдуже, А вам треба стерегтися. Стерегтись — тай дуже! Стережіться-ж! Кохайтеся Хоч із наймитами, З ким хочете, мої любі, Тілько не з панами!

Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи́ не голі, Бендерським шля́хом у-ночи́ Ішли цигани, а йдучи́ — Звичайне, вольнії — співали; Ішли, ішли, а потім стали, Шатро край шляху розпяли́, Огонь чима́лий розвели́ І кру́гом його посідали: Хто з шашлико́м, а хто і так — За те він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе пяна, з придано́к До-дому йдучи, молодиця: (Голос за шатром) »Ой у но́вій хаті Полягали спати; Молодій приснилось, Що мати сказилась, Свекор оженився, Батько утопився. І...... гу!......«

Цигани слухають, сміються: »І де ті люди тут возьмуться? Отсе, мабуть, із-за Дністра, Бо тут все степ... Мара́! мара́!« Цигани крикнули, схопились, А перед ними опинилось Те, що співало. Жаль і страх! В свитині латаній дріжала Якась людина; на ногах І на руках повиступала Од стужі кров: аж струпом стала, — І довгі коси в репяхах Об поли бились в ковтунах; Постояла, а потім сіла Коло огню і руки гріла На са́мім полумї. »Ну, так! Оженився неборак!« — Сама собі вона шептала, І тяжко, страшно усміхалась... Що-ж се таке? — Се не мара, Моя се мати і сестра, Моя се відьма, щоб ви знали.

Цигани.

А відкіля́ ти, молодице?

Відьма.

Хто? я? (Співає:) »Як була я молодиця, Цілували мене в лиця; А як стала стара баба, — Цілували-б, була-б рада.«

Циган.

Співуча, нічого́ сказать! Як-би собі таку достать, Та ще й з медведем...

Відьма.

Я співаю; Чи то сижу́, чи то гуляю, Все співаю, все співаю, — Уже забула говорить, А перше добре говорила.

Циган.

Де-ж ти була́, що заблудила?

Відьма.

Хто? я? чи ти? (Шепче:) Цить лишень, цить: Он бач, зо мною пан лежить! Огонь погас, а місяць сходить, В яру пасеться вовкулак... (Усміхається). Я в приданка́х була, впила́ся, І молода не придала́ся... А все то про́кляті пани З дівчатами таке́є діють... Ще треба другу одружить, Піду ще сина хоронить, А то без мене не зуміють І в домовину положить.

Циган.

Не йди, небого! Будь тут з нами! У нас, їй Богу, добре жить!

Відьма.

А діти єсть у вас?

Циган.

Немає.

Відьма.

Кого-ж годуєте-єсте? Кого ви спати кладете́? Кого колишете́ в-ночи? Лягаючи і встаючи За кого молите́сь? Ох, діти! І все діти... І все діти... Не знаю, де од їх подітись? Де не піду, — й вони за мною! Вони з'їдять мене колись!...

Циган.

Не плач, небого, не журись! У нас дітий нема й заво́ду.

Відьма.

Хоч з гори та в воду...

І відьма тяжко заридала. Цигани мовчки дивувались, Поки́ поснули, де хто впав. Вона-ж не спала, не журилась, Сиділа, ноги устромила В гарячий попіл. Виступав Щербатий місяць з-за могили І на шатро мов позирав, Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому, Сивому, гладко́му? Чом не спиться убогому, Сироті старому? Оден дума, як би його Достроїть палати; Другий дума, як би його На подзвін придбати. Оден старий одпочине В пишній домовині, Другий старий — і так собі Де-небудь під тином. І обидва спочивають І гадки не мають! Убогого не згадають, А того ще й лають. Не спиться старому ні в полі, ні в хаті, А треба як-не́будь віку доживати.

II.

Коло огню старий циган З люлькою куняє, Позирає на приблуду, Й на подзвін не дбає.

Циган.

Чому не ляжеш, не спочинеш? Зірниця сходить — подивись!

Відьма.

Дивилась я вже — ти дивись!

Циган.

Ми рано рушимо, покинем, Як не проспишся.

Відьма.

Не просплю́сь, Я вже ніколи не просплюсь!...

Оттак де-не́будь і заги́ну У буряні... (Співає тихо:)

»Гаю, гаю, темний гаю, Тихенький Дунаю! Ой у гаї погуляю, В Дунаї скупаюсь, В зеленому багови́нні Трохи одпочину... Та може ще, хоч каліку, Приведу́ дитину.«

Дарма! Аби собі ходило, Та вміло матір проклинать... А он, — чи бачиш? На могилі Очима лупа кошеня! Іди до мене: кицю, кицю!... Не йде прокляте бісеня... А то дала-б тобі напиться З моєї чистої криниці... (Приспівує:)

»Стоїть кутя на покуті, А в запічку діти; Наплодила, наводила, Та нема де діти. Чи то потопити? Чи то подушити? Чи Жидові на кров продать, А гроші пропити?«

Що, добре наші завдають? Сідай лиш бли́зченько, — оттут...! Ото-то й то! А ти не знаєш, Що я в Воло́щині була? Я роскажу́, як нагадаю... Близнят в Бендерах привела́, У білих Яссах колихала, У Дуна́єві купала, В Туреччині сповила́, Та до-дому однесла́, — Аж у Київ; та вже дома, Без кадила, без кропила, За три шаги охрестила, А три шаги пропила́... Упила́ся, упила́сь!... І досі пяна!... І вже ніколи не просплюся, Бо я вже й Бога не боюся І не соро́млюся людий. Коли-б мені оттих дітий Найти де-небудь! Ти не знаєш, Чи є в Туре́ччині война?

Циган.

Була колись, тепер нема, Умер найстарший старшина.

Відьма.

А я ду́мала, що й досі, Аж уже немає... Слухай лишень! Скажу́ тобі, Кого я шукаю. Я шукаю Наталочку, Та сина Івана... Дочку свою Наталочку, Та шукаю пана, Того Ірода, що — знаєш?... Стрівай! Нагадала... Як була я молодою — І гадки не мала, По садочку похожала, Квітчалась, пишалась, А він мене і набачив, — Іро́д! І не снилось, Що я була кріпачкою, А то-б утопилась, Було-б легше... От набачив, Та й бере в покої, І стриже, неначе хлопця, І в поход з собою Бере мене. У Бендери Прийшли ми; стояли З Москалями на кватирах, — А москалі за Дунаєм Турка воювали. Тут дав Бог мені близнята, Як-раз против Спаса. А він мене і покинув, Не вступив і в хату, На дітий своїх не глянув, Люципер проклятий! Пішов собі з Москалями, А я з байстрюками Повертала в Україну Степами, терна́ми, Острижена; тай байдуже!... У селах питала Шлях у Київ... І що з мене Люди насміялись!... Трохи́ була́ не втопилась, Та жаль було кинуть Близняточок. То сяк, то так На свою Вкраїну Доплентала. Одпочила, Вечора діждала, Та й у село. Хотілось, бач, Щоб люди не знали. От я крадусь по-під-тинню До своєї хати. В хаті темно. Нема дома, Або вже ліг спати Мій батечко одинокий. Я ледве ступаю; Вхожу в хату, — аж щось стогне, Ніби умірає: То мій батько... І нікому Ні перехрестити, Ні рук скласти... О, прокляті, Лукавії діти, Що ви дієте на світі!... Я перелякалась... Хата пусткою смерділа. От я заховала Близнят своїх у коморі; Вбігаю у хату, А він уже ледве дише. Я до його: »Тату! Мій таточку! Се я прийшла!« За руки хватаю. »Се я,« кажу. А він мені Шепче: »Я прощаю... Я прощаю«. — Тілько й чула... Здається, я впала І заснула... Як-би була До віку проспала!

О-півночі прокинулась: Як у ямі — в хаті, А за руку батько да́вить... »Тату«, — кличу, — »тату!« А він уже так, як крига... На-силу я руку Випруча́ла... Що, цигане, — Як-би таку суку Тобі дочку, — що-б ти зробив?

Циган.

Їй-Богу, не знаю.

Відьма.

Та мовчи вже, бо забуду, — Потім не згадаю... Дітий, бач-ся, годувала, Та в засік ховала... Та очіпок — се вже в-ранці — Клоччям вимощала, Щоб не знать було, що стрига... Прибралась, ходила, Поки люди домовину На дворі робили. Доробили, положили, Понесли́, сховали, — І одна я, як билина На полі, осталась На сім світі... Були діти — І тих не осталось!... (Плаче і співає:) »Через яр ходила, Та воду носила, Коровай сама бгала — Дочку оддавала, Сина оженила... І..... гу!.....«

III.

Циган.

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

Відьма.

Хіба я ски́глю, навісни́й?

Циган.

Та добре, добре! Що дальш буде? Роскажуй дальше!

Відьма.

Що даси? Нава́риш завтра мамалиги? Я кукурузи принесу. Нагадала, нагадала! З дочкою ліг спати, Завдав сина у лакеї... Громадою з хати Виганяли... Нагадала!... Я собак дражнила По-під вікнами з старцями, І байстрят носила За плечима, — щоб привчались... Аж і пан приїхав. Оттоді було громаді, І всім досто лиха, Щоб мене не виганяли З батьківської хати! Та й взяв мене з близнятами До себе в палати.

Ростуть мої близняточка, А я утішаюсь, І з лютою гадюкою Я знову кохаюсь. Докохалася до краю: Сина у лакеї Занапа́стив, а з дочкою... Чи чуєш? — з своєю... Чи се не гріх по вашому? Чи в вас так уміють? А мені дав карбованця Та послав у Київ, Послав Богу молитися. Ото-ж я й ходила, І молилась... Ні, цигане, Я марне молилась!... Чи в вас єсть Бог який-не́будь? В нас його немає: Пани вкрали, та в шкатулі У себе ховають.

Вертаюся із Києва, — Замкнуті покої. Він узяв її з собою, Та й поїхав з нею, З Наталею... Чи чуєш ти? І остриг, проклятий, Дитя своє. Полетіла Я його шукати В Волощину, та й шукаю, Совою літаю Над байраками, та діток, Діточо́к шукаю, Наталоньку!... Чи теє — ні! Я шукаю пана! Задушу́!... Возьміть до себе І мене, цигани! Я медведя водитиму; А як найду ката, То й спущу́ його на його... Одійди, проклятий!... Ні, не спущу, — сама його Загризу... Чи чуєш? Одружимось, моє серце! Я й досі дівую; А сина вже оженила, А дочка й так буде!... Лазитиме по-під-тинню, Поки найдуть люде Неживою... Чи ти бачив? Там такий хороший, Мій син Іван!... А знаєш, що? Позич мені гроший: А я намиста накуплю, Та й тебе повішу, А сама піду до-дому... Дивись: миша, миша Несе у Київ мишеня. Не донесеш, утопиш десь, Або пан одніме...!

Чи я найду моїх діток, Чи так і загину?...

Тай замовкла, мов заснула. Цигани вставали, Розбірали шатро своє, В дорогу рушали, — Та й рушили. Пішли степом, І вона, небога Безталанна, встала мовчки, І ніби-то Богу Нишком собі молилася Та й пошкандиба́ла За циганами, а йду́чи, Тихенько співала: »Кажуть люде, що суд буде, А суда не буде, Бо вже мене осудили На сім світі люде...«

IV.

Із-за Дністра пішли цигани І на Воли́нь, і на Украйну. За селом село минали, В городи́ ходили, І маро́ю за собою Приблуду водили. І співала й танцювала, Не пила й не їла, Неначе смерть з циганами По селах ходила. Потім разом схаменулась, Стала їсти й пити, І ховатись за шатрами, І Богу молитись: Щось таке їй поробила Стара Маріула, — Якимсь зіллям напувала, То воно й минуло.

Потім її сама стала Вчить лікарювати: Які трави, що од чого, І де їх шукати; Як сушити, як варити, — Всьому, всьому вчила Маріула; а та вчилась Та Богу молилась.

Минуло літо; уже й друге, І третє настало: Уже прийшли в Україну... Їй жаль чогось стало. Поклонилась Маріулі За науку в ноги, Попрощалась з циганами, Помолилась Богу, Тай пішла собі, небога, На свою країну, Рада-рада та весела, Мов мала дитина. Які села прохожала, — Болящих питала, І травами напувала, І всім помагала.

В-осени прийшла до-дому, Пустку затопила, Вимазала, упоралась І легко спочила, Мов у раї. Все забула: Злеє і незлеє; Всіх простила, всіх любила, І мов над землею Святим ангелом вітала: Так їй легко стало! Мов в палатах, в своїй хаті Жити вона стала. І сусіди не цурались, Все село любило, Бо вона все по болящих День і ніч ходила. І всім людям помагала, І плати не брала, А як брала, то калікам Зараз оддавала; Або свічечку в неділю Спасові поставить За всіх грішних, а у себе Й шага не оставить. »На-що мені (було, каже): Чи то в мене діти?« Та й заплаче. Оттак вона Сама собі в світі Вік недовгий доживала.

Дівчата, бувало, І днювали, й ночували, Й хату прибірали, І мазали, і квітчали, І їсти варили; І ворожить не просили — Так собі любили!... В хатиночці чисто, тихо, Ясно, мов у раї, І, знай, двері поскрипують — Ніхто не минає: Той добрийдень, прийде, скаже, Той зілля попросить, Той калачик, паляничку, Всього понаносить, — Аби було́ з ким пожити, Добром поділитись. Оттак вона жила́ дома І вкрита, і сита; І любили, й поважали, І всього давали, А все-таки покриткою І відьмою звали...

V.

З подаґрою і подушками, З трьома, чи й більше, лікарями, Із-за німецької землі Весною пана привезли, Самого тілько... Де-ж ті діти? Дочку на хорта проміняв, А сина в карти проіграв. (І так трапляється на світі! А що-ж ми маємо робить?) Ото-ж взяли його лічить, — Лічили, аж у-трьох лічили, Уже чого з ним не робили?! Та ба, не буде вже грішить, А ще-б хотілося... Простила! Святого зілля наварила, І, милосердная, з села Лічити ворога пішла В палати су́мнії. Просила, Щоб пана зіллям напоїть: Божилася, що буде жить! Та лікарі не допустили, Прогнали, трохи ще й не били. Взяла горще́чок, та й пішла; Ідучи діточо́к згадала, Заплакала, і жаль їй стало, Що панові не помогла!

Весна зиму проганяє, І зелений по землі Весна килим розстилає. Із ирію журавлі Летять ви́соко ключами, А степами та шляхами Чумаки на Дін пішли. І на землі і на небі Рай. І я не знаю, Якого ще люди раю У Бога благають! А тим часом непроще́ний Грішний умірає; Уже його, лукавого, Сакраментували, Клали долі на соломі, І стелю знімали, — Не вмірає... І лікарі Нічого не вдіють!...

Якось трохи полегшало: »Покличте Лукію!« Шепнув, та аж затрусився. Привели в палати Мою відьму. І лікарі Вже стали благати, Щоб помогла... Прийшла вона І у ногах стала, І нищечком за грішного »Отче-наш« читала. Пан неначе прокинувся, Глянув кругом себе, І на неї... та й закричав: »Не треба, не треба! Іди собі!... Або стрівай... Чи ти не забула? Прости мене! Прости мене!...« І сльози блисну́ли В-перше з-роду. — »Я прощаю... Я давно простила...« І свічечку дала в руки І перехрестила.

Заснув ворог перед нею, Як тая дитина, А її за свою душу Молитись покинув.

VI.

Сорокоусти наймала, У Київ ходила Та за пана, за ворога, Господа молила.

І в-осени вернулася В село зимувати. Ніби матір, привітали Ласкаві дівчата, І знов стали на досвітки До неї ходити; І знов стали, як матері, Лукії годити. А вона їх научала, Як на світі жити. Розказує, як і вона Колись дівувала, І як пана полюбила, Покриткою стала, І як стригою ходила, Близнят породила, Як блукала з циганами, І як її вчила Лікарювать Маріула, І все, що робилось, — Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата Та хрестяться; жахаються, — Ніби пан у хаті... А вона їх розважає, Просить, заклинає, Щоб з панами не кохались, Бо Бог покарає; Бо »підете й ви по світу Так, як я ходила, Батька, матір погубите, Як я погубила; Дітий своїх, на сміх людям, Пустите по світу Так, як я... як я... пустила... Діти мої! діти!«

Оттак вона научала. Дівчата хрестились Та плакали, а у-ночі Пани все їм снились: Із рогами, із хвостами, Одрізують коси, Та кусають, та сміються, І простоволосих На собак, то-що, міняють, У дьогті купають, І виводять на улицю, І людий скликають Дивитися. Оттаке-то Дівчаточкам снилось! А все-таки на досвітки До неї ходили.

Прийшла весна зеленая. Стара моя встала, Пішла в поле шукать зілля, Та там і осталась. І обідать і вечерять Варили дівчата, Та не знали, де ділася Їх нерідна мати. Пастухи в селі сказали, Що коло могили У калюжі стару відьму Чорти утопили. Найшли її, громадою Без попа сховали, На могилі й оси́ковий Кілок забивали. А дівчата уквітчали Могилу квітками, І осику поливали Дрібними сльозами. І виросла на могилі Осика заклята. Оттам відьма похована: Хрестітесь, дівчата!

Хрестітеся, не кваптеся На панів лукавих, Бо згинете осміяні, Наробите слави.