Марина

Неначе цвяшок в серце вбитий, Отсю Марину я ношу́. Давно-б списать несамовиту, Так що-ж? сказали-б, що брешу́: Що на панів, бачиш, серди́тий, То все такеє і пишу́, Про їх собачії звича́ї. Сказали-б просто: дурень лає За те, що сам крепак, Неодукований сіряк. Неправда! Єй-Богу, не лаю! Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних христіян. І звір того́ не зробить дикий, Що ви, бючи поклони, З братами дієте. Закони Катами писані за вас, — То вам байдуже! В добрий час У Київ їздите що-року, Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника! Та й те сказать: Чого я турбуюсь? А-ні злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу́, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже, Моя думо пречистая, Вірная дружино, Та розкажи, моя зоре, Про тую Марину: Як вона у пана злого І за-що страдала — Та нищечком, щоб не чули, Або́ не дознались; А то скажуть, що на шля́хах Чинимо розбої, Та ще дальше запровторять, — Пропаде́м обоє!

I.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Недавно се було. Через село весілля йшло, А пан з костьолу їхав, — Чи управитель, а не пан. За вихилясами придан, За зи́ком та за смі́хом Ніхто й не бачив, як проїхав Той управитель, Лях ледачий. А він так добре бачив, А надто молодую. За-що пак милує Госпо́дь Лиху́ю твар такую, Як цей правитель? Другий год, Як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток, — А що тих бідних покрито́к Пустив по світу з байстрюками! Отже́ й нічо́го! А жонатий, І має двоє діточок, Як янголяточок. Дивітесь: вийшла погуляти, Мов краля, пані молодая З двома́ маленькими дітьми́. Із ко́ча пан мій вилізає, І посила́ за молодим; А по́тім діточок вітає І жінку, кралю молодую, Аж тричі, бідную, цілує. І розмовляючи, пішли Собі в покої. Незаба́ром І молодого привели́. На завтра в город одвезли́, Та й заголили в москалі. Оттак по нашому звичаю, Не думавши, кончають!

А молода? Мабуть, без пари Судилось Господом зносить Красу і молодість. Мов чари, Розсипалось та розлило́сь... І знову в люди довело́сь Проситись в найми? Ні, не знову: Вона вже панна покойова, Уже Марисею зовуть, А не Мариною. Найпаче Сердешній плакать не дають; Вона-ж сховається, та й плаче. Дурна! Їй шкода мужика, Та жаль святого сіряка. А глянь лиш гарно кру́гом себе: І раю кращого не треба! Чого ти хочеш — забажай: Всього́ дадуть, та ще й багато. Не треба, кажеш, дайте хату? Цього вже лучше й не благай! Бо це — сама здорова знаєш... Дивися, оґирем яким Сам пан круг тебе похожа́є: Уже чи добрим, чи лихим, А будеш панською ріднею, Хіба повісишся... За нею Приходила мати У пана просити; Звелів не пускати, А як прийде — бити. Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село: Одним-одно дитя було, Та й те пропало... . . . . . . . . . . .

II.

Неначе ворон той, летячи, Про непогоду людям кряче: Так я про сльози та печаль, Та про байстрят отти́х ледачих, Хоч і нікому їх не жаль, Росказую, та плачу. Мені їх жаль... Мій Боже милий! Даруй словам святую силу — Людське́є серце пробивать, Людськії сльози проливать: Щоб милость душу осінила, Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчи́лись Путя́ми добрими ходить, Святого Господа любить, І брата миловать!... На-силу Прийшла до-дому. Подивилась — Цвіти́ за образом святим, І на вікні стоять цвіти́; На стінах фарбами хрести, Неначе добрая картина, Понамальовані. Марина, І все Марина, все сама... Тілько Мариночки нема... І ледве-ледве вийшла з хати. Пішла на го́ру, на прокляті Палати глянуть, та й пішла́ Аж до палат. Під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Вата́жники ватагу гнали, А мати плакала, ридала. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало, — Не йде, сердешная, в село, Сидить під тином. Проганяли, Уже й собаками цькували, — Не йде, та й годі...

А Марина в сукні білій, Неначе біли́ця, Богу мо́литься, та плаче, Замкнута в світли́ці. Опріч пана, у світлицю Ніхто не вступає: Сам і їсти їй приносить, І просить, благає, Щоб на його подивилась, Щоб утерла очі, — І дивитися не хоче, І їсти не хоче. Мордується Лях поганий, Не зна, що́ й почати; А Марина сохне вяне, У білих палатах. Уже й літо минулося, Зіма вже на дво́рі; А Марина сидить собі, Уже й не говорить І не плаче. Оттак її Доконав, небогу, Той правитель! А все-таки Не вдіє нічого, Хоч заріж її, та й годі! Така вже вродилась!

Раз у-вечері зімою Марина дивилась На ліс чорний; а з-за лісу Червоний, діжою, Місяць схо́див. — »І я колись Була́ молодою!« Прошепта́ла, задума́лась, Потім заспіва́ла:

»Хата на помості, Наїхали гості; Розплітали коси, Та стрічки знімали, А пан просить сала, А чорт їсти просить. Гуси, гуси білі В ирій полетіли, А сірі — на море.«

III.

Завили пси на дворі, Зареготалися псарі, А пан, червоний — аж горить, Іде в світлицю до Марини, Як Ки́рик пяний. Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай, собі сидить. Стара неначе одуріла. Мороз лютує, аж скрипить, Луна червона побіліла, І сторож боязно кричить, Щоб злого пана не збудить. Аж глядь! — палати зайняли́ся. Пожа́р! пожа́р!... І де взяли́ся Ті люди в Бога! Мов з землі Роди́лися і тут росли, Неначе хвилі напливали, Та на пожа́р той дивувались. Та й диво там таки було́! Мари́на го́ла на-голо́ Перед будинком танцювала У-парі з матірю, і — страх! — З ножем окровленим в руках, І приспівувала: »Чи не це-ж та кума́ся, Що підтикала́ся? Як була́ я пані В новому жупа́ні — Паничі лиця́лись, Руку цілували.« (До матері). — А ви до мене на весілля З того світу прийшли́? Мені вже й косу розплели́, Та пан приїхав. Гиля! гиля! Чи то не гуси, — то пани́! Дивися — в и́рій полетіли... Агу! Гиля́! До сатани́, До чорта в гості!... Чуєш? чуєш? У Києві всі дзвони дзвонять. Чи бачиш? Он огонь горить, А пан лежить собі, читає І просить пити... А ти знаєш, Що я зарізала його?... Дивися! Он-де головне́ю Стоїть на ко́мині... Чого, Чого ти дивишся на неї? Це мати, мати! Не дивись — А то з'їси. Ось на — дивись! (Дає дулі і співає:) »Полюбила москаля, Та ще й зуби вискаля! Москалі, москалі Запасо́к навезли; Паничі — Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста. Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий! Нехай хмари На Татари, А сонечко на христяни! Бий, дзвоне, бий!«

Мати.

Мариночко! Ходімо спать!

Марина.

Ходімо спать, бо завтра рано До церкви підемо. Поганий — Дивися! — лізе цілувать. Ось тобі на!

Мати.

Ходімо спать! (До людий:) Хрещені люди, поможіте!

Марина.

Беріть мене! Беріть, вяжіте! Ведіть до пана у світлицю! А ти чи підеш подивиться, Якою панною Марина У пана в-за́перті сидить? І вяне, сохне, гине, гине Твоя єдиная дитина, — Твоя Мариночка? (Співає:) »Ой гиля, гиля, сірії гуси! Гиля на Дунай! Завязала головоньку, Тепер сиди та думай!« І пташкам воля, — в чистім полі І пташкам ве́село літать, А я зовянула в неволі. (Плаче:) Хоча-б намисто було взять: Отсе-б повісилась... От бачиш, Тепер і шкода!... Хоч топись! Чого-ж ти, мамо моя, плачеш? Не плач, голубочко! Дивись: Це я, Мариночка твоя! Дивися: чорная змія По снігу лізе... Утечу! У ирій знову полечу! Бо я зозулею вже стала... Чи він у гості не прихо́див? Убили, ма́буть, на войні... А знаєш, снилося мені: У-день неначе місяць схо́див. А ми гуляєм по-над морем У-двох собі. Дивлюся: зорі Попа́дали неначе в воду, Тілько осталася одна, Одна-однісенька на небі. А я, неначе навісна́, В Дуна́єві шукаю броду, З байстрям розхрістана бреду́. Сміються люди надо мною, Зовуть покри́ткою, дурною; І ти смієшся, а я пла́чу. Ба ні, не плачу — регочу́сь... Дивися, як я полечу́, Бо я — сова...

Та й замахала, Неначе крилами, руками І постриба́ла через двір У поле, ви́ючи мов звір.

Пошкандиба́ла стара мати Свою Марину доганяти. Пани до о́дного спекли́сь, Неначе добрі поросята; Згоріли білії палати, А люди тихо розійшлись. Марини й матері не стало... Уже весною, як орали, Два трупи на́ полі найшли І на могилі поховали.