Єретик

Посланіє славному П. І. Шафарикові.

Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди, нагрілися, Та й полягли спати, І забули теплий попіл По полю розвіять. Лежить попіл на розпутті, А в попелі тліє Огню іскра великого, Тліє, не вгасає, Підпалу жде, як той местник Часу дожидає, Злого часу. Тліла іскра, Тихо дотлівала На розпутті широкому, Та й гаснути стала.

Оттак Німота запалила Велику хату, і сімю, Сімю Славян роз'єдинила, І нишком-тихо упустила Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крови, Пожа́р погасили, А Німчики пожарище Й сиріт поділили. Виростали у кайданах Славянськії діти І забули невольники, Чиї вони діти. А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, — Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих. І дождалась. Прозрів єси В попелі, глибоко Огонь добрий, смілим серцем, Смілим орлім оком; І засвітив, любомудре, Світоч правди, волі; І Славян сімю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи, А не Славян, і став-єси На великих купах, На розпутті всесвітньому, Ієзекіїлем. І, о диво! Трупи встали І очі розкрили; І брат з братом обняли́ся, І проговорили Слово тихої любови На віки і віки. І потекли́ в одно море Славянськії ріки.

Слава тобі, любомудре, Чеху-Славянине, Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді! Твоє море Славянскеє, но́ве, Затого́ вже буде повне, І попливе чо́вен З широкими вітрилами І з добрим кормилом, Попливе́ на вольнім морі, На широких хвилях.

Слава-ж тобі, Шафарику, Во-віки і віки, Що звів-єси в одно море Славянськії ріки.

Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту, думу немудрую Про Чеха святого, Великого мученика, Про славного Гуса! Прийми, отче! А я нишком Богу помолюся, Щоб усі Славяне стали Добрими братами І синами сонця правди, І єретиками Оттакими, як Констанський Єретик великий!... Мир мирові подарують І славу во віки!

I.

Камень, егоже небрегоша зиждущіи, сей бысть во главꙋ оугла: ѿтъ Господа бысть сей, и есть дивенъ въ очесѣхъ нашихъ. Псалом CXVII, ст. 22, 23.

Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить, А на апостольськім престолі Чернець годований сидить, Людською кровію торгує І рай у найми оддає. О, Боже! Суд Твій правий всує, І всує царствіє Твоє!

Розбійники, людоїди Правду побороли, Осміяли Твою славу І силу і волю! Люде стогнуть у кайданах, Немає з ким взятись, Розкуватись, одностайне, Односердне стати За євангеліє правди, За темнії люде. Нема кому! Боже, Боже! Чи то-ж і не буде? Чи настане великий час Небесної кари? Чи розломим три корони На гордій тіярі? Розломимо!... Благослови Не на месть і муки, Благослови мої, Боже, Нетвердії руки Й слово тихеє! О, Боже! Чи вони-ж почують?...«

. . . . . . . . .

Оттак У келії своїй правдивий Іван Гус думав розкувать Народ замучений, і диво Святеє диво показать Очам незрячим. »Поборю́сь! За правду Бог! Да совершиться!...«

І в Вифлеємськую каплицю Пішов молиться вірний Гус.

II. Папська булла.

»Во і́мя Господа Христа, За нас розпятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою цією Рабині Божі і й — оттій, Що водили по улицях В Празі позавчора; Оттій самій, що хилялась По шинках, по станах, По чернечих переходах, По келіях пяна; Отта сама́ заробила Та буллу купила: Тепер свята!...« »Боже, Боже, Великая сило! Великая славо! Зглянься на людий! Одпочинь од кари у святому раї! За-що пропадають, за-що Ти караєш Своїх і покірних і добрих дітий?

За-що́ закрив їх добрі очі І вільний розум окував Кайданами лихої ночі?! Прозріте, люди — день настав! Просніться, Чехи, змийте луду, Розправте руки, будьте люди, А не посмішище ченцям! Розбійники, кати в тіярах, Все потопили, все взяли́, Мов у Московії Татари, І нам сліпим передали́ Свої доґмати. Кров, пожа́ри, Всі зла на світі, войни, чвари, Пекельних мук безкраїй ряд, І повен Рим байстрят — От їх доґмати і їх слава! Та явна слава!... А тепер Святим положено конклавом: Хто без святої булли вмер, — У пекло просто! Хто-ж заплатить За буллу в-двоє, — ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди кінець-кінцям! У злодія вже злодій кра́де, Та ще й у церкві. Гади, гади! Чи напили́ся ви, чи ні Людсько́ї крови?! — Не мені, Великий господи, просто́му, Судить великії діла Твоєї волі: люті зла Не дієш без вини нікому!«

І плакав Гус, молитву дія, І гірко плакав; люд мовчав І дивувався: що він діяв? На кого руки піднімав? »Дивіться, люди! Ось де булла, Що я читав!« — І показав Перед народом. Всі здрігнули: Іван Гус буллу розірвав!

III.

Із Вифлеємської каплиці Аж до всесвітньої столиці Луна, гогочучи, несла́сь; Ченці ховаються; мов кара, Луна в конклаві оддалась, — І похилилася тіяра... Шепочеться Авіньона З римськими ченцями; Шепочуться антіпапи, Аж трясуться стани Од шопоту. Кардинали, Як гадюки, вються Круг тіяри та нищечком, Мов коти гризуться За мишеня. Та й як таки? Однієї шкури Така сила! А мясива! Аж здрігнули мури, Як зачули, що у Празі Загелкали гуси Та з орлами летять биться...

Конклав схаменувся, Зібрав раду. Положили: Одностайне стати Проти Гуса, і в Констанцу Всіх ворон скликати, Та й стерегти, яко мога, І з верху і з долу, Щоб не втікла тая птаха На славянське поле.

Як та галич поле крила, Ченці повалили До Констанци; шляхи, степи, Мов сарана, вкрили Барони, герцоґи, і дюки, Псарі, герольди, шинкарі І трубадури — кобзарі, І шляхом військо, мов гадюки. За герцоґинями Німота: Хто з соколами на руках, Хто пішки, верхи на ослах, — Так аж кишить! Все на охоту, Мов гад у-ирій, поспіша.

О, Чеху! Де твоя душа? Дивись, що́ сили повалило, Мов Сарацина воювать Або великого Аттилу!

IV.

У Празі глухо гомонять, І цесаря і Вячеслави І той собор тисячеглавий У голос лають, — не хотять Пускать в Констанц Івана Гуса. »Жив Бог! Жива душа моя! Брати́, я смерти не боюся! Я докажу оттим зміям! Я вирву їх несите жа́ло!...«

І Чехи Гуса провожали, Мов діти батька...

Задзвонили у Констанці Рано в усі дзвони; Збіралися кардинали Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду, І прелатів лава. І три папи, і баронство, І вінчані глави — Зібралися, мов Іуди На суд нечестивий Против Христа. Свари, гомін, То реве, то виє, Як та орда́ у таборі Або Жиди в школі...

І — всім разом заціпило!...

Мов кедр серед поля — Ливанського — у кайданах Став Гус перед ними! І окинув нечестивих Орліми очима. Затрусились, побіліли, Мовчки озирали Мученика. — »Чого мене? Чи на прю позвали? Чи диви́ться на кайдани?»

— »Мовчи, Чеше смілий...« — Гадюкою зашипіли, Звірем заревіли. »Ти єретик! Ти єретик! Ти сієш розколи, Усобища розвіваєш, Святійшої волі Не приймаєш!... Одно слово — Ти Богом проклятий! Ти єретик! Ти єретик!...« — Ревіли прелати, — »Ти усобник!... Одно слово — Ти всіми проклятий!...« Подивився Гус на папи, Та й вийшов з палати!... »Побороли! Побороли!« — Мов обеленіли. — »Автодафе! Автодафе!...« — Гуртом заревіли.

V.

І цілу ніч бенкетували Ченці, барони... — всі пили́ І пяні Гуса проклинали, Аж поки дзвони загули́. І світ настав... Ідуть молиться Ченці за Гуса. З-за гори Червоне сонце аж горить: — І сонце хоче подивиться, Що будуть з праведним творить?!..

Задзвонили в усі дзвони, І повели́ Гуса На Голгофу у кайданах... І не стрепенувся Перед огнем, став на йому І молитву діє: »О, Господи милосердий! Що я заподіяв Оттим людям, твоїм людям? За-що мене судять? За-що мене розпинають? Люде! Добрі люде! Молітеся! неповинні: І з вами те буде! Молітеся! Люті звірі Прийшли в овніх шкурах І пазурі розпустили... Ні гори, ні мури Не сховають! Розіллється Червонеє море Крови, крови з дітий ваших... О, горе! о, горе! Он-де вони! — в ясних ризах... Їх лютії очі... »Пали! пали!« Уже крови... »пали, пали!...« — »Крови, крови хочуть! Крови вашої!« І димом Праведного вкрило.

»Молітеся! Молітеся! Господи, помилуй, Прости Ти їм, бо не знають...!« Та й не чути стало! Мов собаки, коло огню Кругом ченці стали. Боялися, щоб не виліз Гадиною з жару Та не повис на короні Або на тіярі.

VI.

Погас огонь; дунув вітер І попіл розвіяв. І бачили на тіярі Червоного змія Прості люди. Пішли ченці Й Te Deum співали; Розійшлися по трапезах І трапезували — І день, і ніч, аж попухли. Малою сімєю Зійшлись Чехи. Взяли́ землі З-під костра, і з нею Пішли в Прагу. Оттак Гуса Ченці осудили, Запалили... та Божого Слова не спалили, — Не вгада́ли, що вилетить Орел із-за хмари, Замість гуся — і розклює Високу тіяру. Байдуже їм! Розлетілись, Мов тії ворони, З кровавого того свята. Ченці і барони Розвернулись у будинках, І гадки не мають: Бенкетують, та інколи Te Deum співають. Все зробили... Пострівайте, — Он над головою Старий Жижка з Таборова Махнув булаво́ю!