Великий льох

Положилъ еси насъ сосѣдомъ нашимъ подражаніе и поруганіе сущимъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во ꙗзыцѣхъ, покиванію главы въ людехъ. Псаломъ XLIII. ст. 14—15.

I. Три душі.

Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похиленому хресті На старій церкві. — »Бог простить: Ми пташки-душі, а не люде! А відсіля виднійше буде, Як розкопуватимуть льох. Коли-б вже швидче розкопали! Тоді-б у рай нас повпускали; Бо так сказав Петрові Бог: »Тоді їх в рай ми повпускаєм, Як все Москаль позабірає, Як розкопа Великий льох.«

Перша душа.

»Як була я людиною, То Прісею звалась; Я оттутечки й родилась, Тут і виростала; Оттут було на цвинтарі Я з дітьми гуляю, З тим Юрусем гетьманенком У піжмурки граюсь; А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок... Он-де клуня: оттам мені І фіґ і родзинок, Всього мені понадає І на руках носить. А до гетьмана як прийдуть Із Чигрина гості, То це й шлють, було́, за мною. Одягнуть, обують, І гетьма́н бере на руки, Носить і цілує. Оттак-то я в Суботові Росла-виростала, Як квіточка, і всі мене Любили й кохали, І нікому я нічого, Ні-же злого слова, Не сказала. Уродлива Та й ще чорнобро́ва! Всі на мене залицялись, І сватати стали; А у мене, як на теє-ж, І рушники ткались. От-от була-б подавала, Та лихо зустріло.

Вранці-рано, в Пилипівку, Як-раз у неділю, Побігла я за водою. (Вже й криниця тая Засунулась і висохла, А я все літаю!) Дивлюсь: гетьман з старшиною... Я води набрала, Та в-повні шлях перейшла їм; А того́ й не знала, Що він їхав в Переяслав Москві присягати. І вже ледве я не-ледве Донесла́ до хати Отту воду. Чом я з нею Відер не побила?... Батька, матір, себе, брата, Собак отруїла Тою клятою водою! От за-що́ караюсь, От за-що́ мене, сестри́чки, І в рай не пускають!«

Друга душа.

»А мене, мої сестри́чки, За те не пустили, Що цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недоліток, Як Батурин славний Москва в-ночі запалила, Чечеля убила, І старого і малого В Сеймі потопила. Я між трупами валялась У самих палатах Мазе́пиних. Коло мене І сестра і мати Зарізані, обнявшися, Зо мною лежали. І на-силу то, на-силу Мене одірвали Од матері неживої. Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили! Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище: На-силу я сховался На тім пожари́щі! Одна тілько і осталась В Батурині хата, І в тій хаті поставили Царя ночувати, Як вертався з-під Полтави. Я ішла з водою Повз хатину, а він мені Махає рукою: Звелів коня напоїти. А я й напоїла; Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила. Ледве я дійшла до хати, На порозі впала... Цар поїхав в Моско́вщину. Мене поховала Та бабуся, що осталась На тій пожарині, Та ще й мене привітала В безверхій хатині. А на завтра й вона вмерла І зотліла в хаті, Бо нікому в Батурині Було поховати. Уже й хату розкидали, І сволок з словами На вугілля попалили, — А я над ярами І степами козацькими І досі літаю; А за-що мене карають, Я й сама не знаю! Мабуть, за те, що всякому Служила, годила, Що цареві московському Коня напоїла.«

Третя душа.

»А я в Каневі родилась; Ще й не говорила, Мене мати ще сповиту На руках носила, Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові, А я з матерю сиділа На горі-діброві. Я плакала; я не знаю, Чи їсти хотілось, Чи, може, що в маленької На той час боліло? Мене мати забавляла, На Дніпр поглядала, І галеру золотую Мені показала, Мов будинок; а в галері Князі і всі сили, Воєводи, а між ними Цариця сиділа. Я глянула, усміхнулась — Та й духу не стало! Й мати вмерла! В одній ямі Обох поховали. От за-що, мої сестриці, Я тепер караюсь, За-що мене на митарства Й досі не пускають! Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця?

Смеркається. Полетімо Ночувати в Чуту: Як що буде робитися, Відтіль буде чути!«

Схопилися білесенькі І в ліс полетіли, І в купочці на дубочку Ночувати сіли.

II. Три Ворони.

Перша.

— Крав! крав! крав! Крав Богдан крам, Та повіз у Київ, Та продав злодіям Той крам, що накрав.

Друга.

— Я в Пари́жі була́, Та три злоті з Радзивилом Та з Потоцькими пропила́.

Третя.

— Черезъ мостъ идётъ чортъ, А коза по водѣ: Быть бѣдѣ! Быть бѣдѣ!

Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон, і сіли На маяку, що на горі, Посеред лісу, усі три; Мов на мороз понадувались, Одна на другу позирали, Неначе три сестри́ старі, Що дівували, дівували, Аж поки мохом поросли́.

Перша.

— Отсе тобі, а се тобі! Я отсе літала Аж у Сібір, та в одного Декабриста вкрала Трохи жовчі. От, бачите, Й є чим розговітись! Ну, а в твоїй Московщині Є чим поживитись? Чи чорт-ма й тепер нічого?

Третя.

— Есть, сестрицы, много! Три указа накракала На одну дорогу.

Перша.

— На яку се? На ковану? Ну, вже наробила!

Третя.

— Да шесть тысячъ въ одной верстѣ Душъ передушила.

Перша.

— Та не бреши, бо тілько пять, Та й то з фоном-Корфом! Ще й чваниться, показує На чужу роботу... Капустниця закурена! А ви, мосці-пані, Бенкетуєте в Пари́жі? Поганці погані! Що розлили́ з річку крови Та в Сібір загнали Свою шляхту, то вже й годі, Уже й запишались! Ач яка вельможна пава!

Друга й третя.

А ти що зробила?

Перша.

А дзуски вам питать мене! Ви ще й не родились, Як я оттут шинкувала Та кров розливала. Дивись, які! Карамзина, Бачиш, прочитали, Та й думають, що ось-то ми! Цитьте, недо́ріки! В коло́дочки ще не вбились, Безпері каліки!

Друга.

— Ото, яка недоти́ка! Не та рано встала, Що до-світа упила́ся, А та, що й проспалась.

Перша.

— Упила́ся-б ти без мене З своїми ксьондза́ми! Чорт-ма хисту! Я спалила Польщу з королями; А про тебе, щебету́хо, І досі-б стояла!... А з вольними козаками Що́ я виробляла?! Кому я їх не наймала, Не запродава́ла? Та й живучі-ж, прокляту́щі! Думала, з Богданом От-от я їх поховала. Ні, встали погані Із шведською приблудою. Та й тоді-ж творилось! Виростаю, як згадаю: Батурин спалила, Сулу́ в Ромні загатила Тілько старшинами Козацькими, а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла, Насипала бурти На Орелі; на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота́ гатила, І славного Полубо́тка В тюрмі задушила. Оттоді-то було свято! Аж пекло злякалось, Мати Божа у Іржавці В-ночі заридала!

Третя.

— И я таки пожила: Съ Татарами помутила, Съ Мучителемъ покутила, Съ Петрухою попила, Да все Нѣмцамъ продала.

Перша.

— Та й ти добре натворила: Так Каца́пів закріпила У німецькі кайдани́, — Хоч лягай та і засни! А в мене ще, враг їх знає, Кого вони виглядають! Вже-ж і в кріпость завдала́, І дворянства страшну силу У мундірах розплоди́ла, Як тих вошей розвела́: Все вельможнії байстрята! Уже й Січ їх біснувата Німото́ю поросла́, Та й Москаль — незгірша штука: Добре вміє гріти руки. І я люта, а все-таки Того́ не зумію, Що Москалі в Україні З козаками діють! От-от указ надрукують: »По милості Божій І ви — Наші, і все — Наше, І гоже й не гоже!« Тепер уже захо́дились »Древности« шукати У могилах, бо нічого Уже в хаті взяти. — Все забрали любісінько! Та лихий їх знає, Чого вони з тим поганим Льохом поспішають. Трошки-б, трошки підождали, І церква-б упала; Тоді-б собі дві руїни Разом розкопали.

Друга й третя.

Чого-ж ти нас закликала? Щоб на льох дивиться?

Перша.

Таки й на льох! Та ще буде Два дива твори́ться: Сю ніч будуть в Україні Родитись близнята. Оден буде, як той Гонта, Катів катувати; Другий буде (отсе вже наш!) Катам помагати, Він вже в череві кусає... А я начитала, Що, як виросте той Гонта, Все наше пропало! Усе добре поплюндрує, Й брата не покине, І розпустить правду й волю По всій Україні. Та́к от бачите, сестриці, Що тут компонують: На катів та на все добре Кайдани готують!

Третя.

— Я золотом розтопленим Залью єму очи!...

Перша.

— Ні, він, клятий недовірок, Золота не схоче!

Третя.

— Я царевими чинами Скручу єму руки!...

Друга.

— А я зберу з всього світа Всі зла і всі муки!

Перша.

— Ні, сестриці, не так треба: Поки сліпі люде, Треба його поховати, А то лихо буде! Он бачите: над Чигрином Мітла простягла́ся І над Дніпром і Тясми́ном Земля затряслася. Чи чуєте? Застогнала Гора над Чигрином... О, сміється і ридає Уся Україна! То близнята народились; А навісна мати Регочеться, що Йванами Обох будуть звати. Полетимо!...« Полетіли Й летячи співали:

Перша.

»Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман З кумою!«

Друга.

»Побіжить наш ярчук В ирій їсти гадюк Зо мною.«

Третя.

»Какъ хвачу, да помчу, — Въ самый адъ полечу Стрѣлою!«

III. Три лірники.

Оден сліпий, другий кривий, А третій горбатий Йшли в Суботів про Богдана Мирянам співати.

Перший.

— Що-то, сказано — ворони: Уже й помостили! Мов-би для їх те сідало Москалі зробили.

Другий.

— А для кого-ж? Чоловіка, Певно, не поса́дять Лічить зорі...

Перший.

— Ти-б то кажеш! А може й посадять Москалика, або Німця; А Москаль та Німець І там найдуть хлібець.

Третій.

— Що се таке верзете́ ви? Які там ворони, Та Москалі, та сідало? Нехай Бог боронить! Може, ще нестись заставлять, Москаля плоди́ти? Бо є чутка, що цар хоче Весь світ полонити.

Другий.

— А може й так! Так на чорта-ж Їх на горах ставить? Та ще такі височенні, Що хмари достанеш, Як ізлізти.

Третій.

— Так отже-ж що! Ото пото́п буде. Пани туди повила́зять Та дивитись будуть, Як мужики тонутимуть.

Перший.

— Розумні ви люде, Та нічого не знаєте! То понаставляли Ті хвигури от для чого: Щоб люде не крали Води з річки, та щоб нишком Піску не орали, Що скрізь оттам за Тясмином.

Другий.

— Чорт-зна що провадиш! Нема хисту, то й не бреши! А що, як присядем Оттутечки під берестом Та трохи спочинем? Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане. (Посідали). А хто, братці, Співа про Богдана?

Третій.

— Я співаю і про Яссп, І про Жовті-води, І містечко Берестечко.

Другий.

— В великій пригоді Нам сьогодні вони стануть: Бо там коло льоху Базар люду насхо́дилось, Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! А-ну, заспіваєм Проби ради!

Перший.

— Та цур йому! Лучше полягаєм Та виспимось! День великий: Ще будем співати.

Третій.

— І я кажу́. Помо́лимось Та будемо спати.

Старці під берестом заснули. Ще сонце спить; пташки́ мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходи́лися копать.

Копають день, копають два, На третій на-силу Докопалися до муру, Та трохи спочили, Поставивши караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось: »Треба, каже, Своди розломати! Вѣрнѣй дѣло!« Розломали, Та й перелякались: Костяки в льоху́ лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили.

От добро Богдана: Черепок, гниле корито Й костяки в кайданах! Як-би в форменних, то-б добре: Вони-б ще здали́ся! Засміялись... А ісправник Трохи не сказився, Що нічого, бачиш, взяти; А він то трудився, І день і ніч побивався, Та дурнем убрався. Як-би йому Богдан отсе У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство! Кричить, біга, Мов несамовитий; Яременка в пику пише, По-московськи лає Увесь народ. І на старців Отих налітає: — »Вы што дѣлаете, плуты?« — »Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана!« — »Я вамъ дамъ Богдана! Мошенники, дармоѣды! И пѣсню сложили Про такого-жъ мошенника!« — »Нас, пане, навчили!« — »Я васъ навчу! Завалить имъ!« Взяли й завалили, — Випарили у московській Бані-прохолоді.

Оттак пісні Богданові Стали їм в пригоді!

Так малий льох в Суботові Москва розкопала, Великого-ж того льоху Ще й не дошукалась.