Вавілонський полон

(Розлога рівнина. Червоний захід зміняє в кров широкі води Тігра та Евфрата, що зливаються до купи. По всій рівнині розкидані намети бранців. Голі діти шукають скойок в ріні та сухого баговиння на паливо. Обшарпані, змучені, здебільшого старі жінки лагодять вечерю—кожна при своїм багатті—для чоловіків, що по тяжкій роботі прийшли з міста і посідали мовчки під вербами, над водою. Трохи осторонь, теж під вербами, стоять два гурти: левіти і пророки. Над пророками, на вербах, висять арфи, гойдаються і часом бренять від поривів вечірнього вітру. Здалека видко Вавілонські мури і вежі, часом доноситься міський гамір.)

Жінка.

(озивається від багаття)

Ходи вже, чоловіче, до вечері!

(Чоловік, ще молодий, встає від гурту і мовчки сідає до вечері)

Жінка.

Чом хліба не їси? (Чоловік мовчить)

Жінка.

Гіркий, либонь? Нема чого, небоже, мусиш їсти!

Чоловік.

(ледве вимовляючи, зовсім по старечому) Не можу їсти...

Жінка.

Лихо! ти беззубий?! Де-ж...

Чоловік.

Там! (Показує на Вавілон)

Жінка.

Ой, горе, горе, горе!..

(Коло другого багаття)

Старий чоловік.

(підходить до старої жінки, що сидить коло вигаслого вогнища, нерухомо низько спустивши голову)

Давай вечерю!

(Жінка мовчить, не рухається)

Ст. чоловік.

Чом ти не варила? (Жінка мовчить)

Ст. чоловік.

Чого у тебе попіл на волоссі? (Жінка мовчить і ще нижче хилиться)

Ст. чоловік.

Де наша Малка?

Жінка.

Там!

(Показує на Вавілон, падає додолу і посипає голову попілом)

Ст. чоловік.

Адонаї!! (Роздирає на собі одежу і теж падає додолу)

(Коло третього багаття, де сидять самі чоловіки здебільшого старі)

Жінка середнього віку

(несміло наближається, за її одежу чіпляються обшарпані діти)

Простіть, мої батьки, що поспитаю,

чи ви не бачили де мого чоловіка?

Один дід.

Як зветься він?

Жінка.

Ебенезер Оссієв.

Другий дід.

Так звався він, як ти ще не була

Жінка.

Що ти кажеш?!

Другий дід.

вдовою.

Третій дід.

Не вбивайся, умерлих не катують вороги.

Жінка.

Ой, що-ж тепер почну я, нещаслива, з дрібними дітьми! (Голосить)

Діти.

Мамо! мамо! мамо!..

Божевільна

(блукає по-між багаттям) Щасливе лоно те, що не родило. Щасливі груди, що не годували... Гей, не втішайся, жінко вавилонська! Гей, не радій, синів гадючих мати!..

Дівчина

(шепоче до товаришки, показуючи на божевільну) Се з того часу, як в Єрусалимі її дитину вбито.

Товаришка.

Ой, як страшно!

Дівчина.

А я-ж те бачила на власні очі, як хлопчика вхопив вояк за ноги і вдарив об...

Товаришка.

Мовчи! Не говори!..

(Під вербами)

Гурт левітів.

За гріх батьків нам взяв Господь святиню. За нечесть прадідів забрав свій храм! І ми тепер, як діти марнотравця, покутуєм безвинно батьків довг!

Гурт пророків.

Єрусалим нас побивав камінням, за те його побив Господній гнів. Дочка сіонська гордувала нами, за те її Ваалів син смирив.

Один левіт

(до другого левіта) Ти чом не був сьогодня на молитві?

Другий левіт.

Мене послав начальник до рахунків. Майстрам гарамським саме йде розплата за їх роботу при царських палатах.

1-й левіт.

А ти не міг знайти кого з невірних, щоб перейняв тебе?

2-й левіт.

Неволя, брате! Начальник каже, що над іудеїв нема зручніших до рахунку.

1-й левіт.

Правда!

2-й левіт

(нишком) За добру поміч дав мені начальник от сього перстня.

1-й левіт.

Господу хвала, що мудрістю відзначив свій народ по-над усі народи сього світа! (Нишком) А другого до помочі не треба? (Шепочуться межи собою)

Самарійський пророк.

Так говорив Господь: на Гарізімі я збудував собі свою оселю, на верховині свій олтар поставив, а ви одкинулись і не пізнали дому моєї слави,—так не пізнає оселі батька п'яний син безумний; за те блукає він у тьмі надвірній, за посміховисько стає ворожим дітям.

Іудейський пророк.

Так говорив Господь: в Єрусалимі. поставив я святиню серед люду, щоб, як до уліка, до однієї матки, збираються пчілки, так ви-б збирались до мене в храм єдиний, але ви як дикий рій на безвість розлетілись, за те я ос лихих на вас наслав.

Самар. пророк.

Іудин лев ограбував кошару Ізраелю і розігнав овець.

Іуд. пророк.

Сауловим нащадкам вівчарями пристало буть, не пастирями люду.

Самар. пророк.

Господь Ізраеля тебе досягне і через мене. (Підводить палицю на іудейського пророка)

Іуд. пророк.

Господи! Згадай твого раба Давида! (Здіймає камінь і наміряється на сам. пророка)

Елеазар

(молодий пророк-співець, що саме надійшов од Вавілону, кидається межи двох посварених пророків)

Схаменіться!

Не покривайте ганьбою ймення

Ізраеля й Іуди!

Сам. пророк

(до Елеазара) А, се ти, пророче ганьби? Чим-же ти прославив Ізраеля й Іуду?

Іуд. пророк

(до Елеазара) Бридкий плазе, чого приліз сюди з того кубла? Там Бог твій і народ, (показує на Вавілон) іди їх славить!

1-й левіт

(проходячи, плює на Елеазара)

Щоб викинув тебе Господь із уст,

щоб згинуло ім'я твоє, як слина!

(Потроху починають збірались люде, почувши зваду)

2-й левіт

(хапає з верби одну арфу) Я потрощу се прокляте начиння!

Елеазар

(хапає його за руку) Не руш моєї арфи, бо невинна вона з моїх гріхів! Мене клени, коли тобі здається, що я вартий, а проклятим начинням не взивай святої арфи.

3-й левіт.

Чим так присвятилась?

Елеазар.

А тим, що ні одна струна у неї нещиро зроду не бреніла!

Молодий хлопець.

Ба! Так тим-же ти її отам повісив!

Елеазар

(до хлопця—смутно) До чого, молодче, ти се промовив?

Молодий хлопець.

Не удавай, немов не розумієш!

Дід.

Сей молодик тобі, Елеазаре, промовив так, як і твоє сумління промовило-б,—але-ж німий мовчить!

Чоловік.

Шкода і говорити до глухого!

Дитина

(до Елеазара, простягаючи ручки до арфи) Дай цяцю, дядю!

Мати дитинина

(шарпає дитину) Я тобі казала не смій до сього дядька підступати! (Дитина плаче—мати несе її геть)

Стара жінка

(до дівчини, що стоїть близько) Вже видно сорому в Ізраелі не стало, що дівчина стоїть без покривала, і дивиться на зрадника.

Дівчина.

Та я-ж...

Ст. жінка.

Гляди, небого, то велике лихо, як Богом проклятий дівоче серце вкраде.

Дівчина.

Коли він проклятий, то й я його клену. (Заслоняється покривалом і відступає)

Елеазар

(до всіх) Батьки і браття, матері і сестри! З якого часу в нас таке настало, що без суда засуджують людей? Кажіть мені по щирости, виразно, чого я став між вами, мов прокажений?

Дід.

Бо ти набрав прокази в Вавілоні, співаючи за гроші на майданах Вааловим синам.

Елеазар.

А не набрались ви всі там на роботі в Вавілоні?

Чоловік.

Робітники Молохові не служать.

Елеазар.

Кому-ж їх руки і начиння служать? Хіба-ж вони не збудували дому Молохові такого, як ніколи в Єрусалимі наш Господь не мав?

1-й пророк.

Неволею не докоряють бранцям!

Елеазар.

А я хіба не бранець? За що-ж ви мене картаєте за працю по неволі?

2-й пророк.

Бо шнур, лопата, рало та сокира в руках людських—людські раби, а слово в устах пророчих мусить тільки Богу служити, більш нікому.

Дід.

Чи й тепер проситимеш, Елеазаре, суду?

Елеазар.

Проситиму, хоч-би він мав камінням скінчитися, той суд. Живий Господь! Ви мусите по правді розсудити,— клятьба неправа звернеться на вас!

Дід.

Послухаймо його! Нехай не скажуть, що ми лишили правду на руїнах в Єрусалимі. Так скажи-ж ти нам, що змусило тебе продати слово?

Елеазар.

Бо не купив ніхто у мене рук, не вчив мене мій батько до роботи, мене безсилим виховала мати. Хоч рук моїх послухалася арфа, але не слухає ні рало, ні сокира. Під тягаром одразу я упав. Дозорець геть прогнав мене з роботи.

Дід.

Нехай тебе годують батько, мати, коли не вчили заробляти хліба.

Елеазар.

В Єрусалимі заробляв я чесно і тим, чого вони мене навчили, а тут... однаково пече й той хліб, що батько мій приносить з Вавілону,— з неволі батька тяжко годуватись.

1-й левіт.

Твій батько й перстні золоті приносить, не тільки хліб!

Елеазар

(до всіх) Навчіть сього левіта, що й золото пече, не тільки сяє!

1-й левіт

(ехидно) Чого-ж так праця батьківська пече?

Елеазар.

Мене тут судять, чи мойого батька? Тоді давайте всіх батьків на суд! Усіх, що душу за родину гублять!

1-й левіт.

Чому-ж не вдався ти до свого люду, щоб він тебе тим хлібом годував, яким годуються левіти і каліки?

Елеазар.

Бо я і не левіт і не каліка!

Малий хлопчик

(до свого батька) Дай, тату, хліба!

Батько.

Я не маю, синку!

Чоловік.

Чи бач, який? почув про хліб розмову, та про годівлю, то й собі: дай хліба!

Елеазар.

І добре каже хлопчик! Він за мене вам краще відповів, ніж сам я вмів. Ви чули всі оцю малу розмову: „Дай, тату, хліба!“—„Я не маю, сину!“ Поки в Ізраелі так розмовляють, Елеазар не піде хліб ділити з левітами й каліками. Нехай, хто має хліб, віддасть тій дитині, а я прийму від бранців і каміння; хто має рибу, хай дітей годує, мені-ж нехай віддасть оту гадюку невільничого жалю, що спиває всю кров із серця,—я її візьму і понесу з собою на майдани і дасть вона жало моїм словам, і свист її почують в Вавілоні!

Молодий хлопець.

Ну, небагато за такі пісні заробиш в Вавілоні! певно, менше, ніж заробив за співанки сіонські!

Елеазар.

Ти необачно, хлопче, се сказав,

я не співав їм співанок сіонських.

Ти правду говорив: я тим повісив

сю арфу на вербі, що до нещирих

пісень вона не може пригравати,

а співанок сіонських не співає

ніхто без арфи. Я пісень кохання

ніколи не співав між ворогами.

Сіонська пісня—всіх пісень окраса—

була, як молода, в Єрусалимі,

немов дружина у святому місті,

а тут вона-б наложницею стала,—

хто-ж візьме бранку за дружину шлюбну?

(Між людом чутно стогін при сих словах. Елеазар замовк і похилився)

Чоловік.

Чому-ж ти їм не грав пісень полону, чому не вилив сліз гірких неволі? Холодна крапля камінь пробиває, чи-ж не проймуть гарячі сльози серце хоч-би й лихе?

Елеазар.

Мені Господь вложив у душу гордощі. Не плачу зроду перед чужинцем.

Чоловік.

Гордощі не личать невільникам.

1-й пророк.

Гордині ріг у тебе здійнявсь над жаль і над любов святу!

Елеазар.

Не міряй ти безмірного безкраїм, бо не збагнеш і сам, що вийде з того.

Молодий хлопець.

Пророчистий Елеазар між бранців! Чому-ж то на майданах Вавілонських любов, і жаль, і гордощі його мовчать? Либонь їм мало там простору?

Елеазар.

А ти гадав, доволі? Ох, мій хлопче! Я зміряв ті майдани Вавілонські, і знаю їх простор. Якось я йшов через отой майдан, де саме вежу Молохові будують наші люде. Спинився я і задививсь на неї: біліє мармор, мов кістки на полі, порфір шаріє, мов пролита кров, сіяє злото, мов пожежа ясна. Недобудоване стоїть, немов руїна, і чутно поклик наших переможців, і чутно стогін нашого народу. Не зчувсь я сам, як голосом великим гукнув на весь майдан: Єрусалиме! Риданням відповіли бранці з муру і сміхом обізвалися дозорці: „Хіба як-небудь зветься ще руїна? Хіба ще ймення має дика пустка?“ Я геть пішов, на торг, де продають в неволю бранців. Там купець багатий собі найкращих бранок вибирав.

Голоси жіночі з народу.

Ой горе, горе, горе!

Елеазар.

Я сказав: „Подумай, пане, сі дівчата мають батьків, братів,—коли-б твоя сестра, або дочка в полон кому дісталась, тоді-ж би ворог продавав її?“ Він відповів: „така вже доля бранок“. Я далі йшов і бачив, як раба малого, нездужалого високий і дужий вавілонець навантажив усяким покупом, як того мула, і києм гнав. Я крикнув: „схаменись! Таке хлоп'я так тяжко мордувати!“ На те він раб!—зухвалець відповів. „Як-би твій син, сказав я, був проданий, тоді-б і він був раб!“—„Та вже-ж, не як!“ сказав багач і засміявся в-голос,— „та я своїх синів не продаю, а ваших, бач, купую“... Хто і що такі серця пройме? Я тільки раз піснями сліз добувся від чужинця: сам царь заплакав над кінцем Саула, над смертю Йонатана.

Голос з народа.

Хай живе сей милосердний царь! На нього тільки надія наша!

Елеазар.

Милосердний царь хотів мене надгородити гойно.

1-й левіт.

Що він тобі давав, Елеазаре?

Елеазар.

Давав мені в своїм дворці світлицю і, скільки схочу, бранок іудейських!.. І з того часу я прокляв пісні, що викликають сльози в переможців: то сльози нільських ящурів!

Молодий хлопець.

Було їм про славу предків наших заспівати, щоб знали силу нашого народу!

Елеазар

(понуро) Співав.

Молодий хлопець.

І що-ж? (Елеазар мовчить)

Дід.

Кажи, Елеазаре як прийняли чужинці пісню слави?

Елеазар

(говорить помалу, немов через силу) Один з них засвисав і головою, всміхнувшись, покивав. Другий сказав: „Не все то й правда!“ Третій намовляв мене до військових співців пристати. І всі один по одному казали: „Чи тільки світа, що в Єрусалимі?— Чи ти пісень не знаєш про Едом? про Мізраїм? Чи слава Амалека, Амона, Аморея не така була колись, як і минула слава Ізраеля?“

1-й пророк.

О, Господи, скарай уста ворожі німотою смерти!

Елеазар.

І я їм став співати про Едом, про Мізраїм і про чужі язики чужою мовою. І слухали вони, як меч кривий зрадливого Едома зломився перед зброєю Ассура, як Амалек, Амон та Аморей з розбійників рабами поробились, як Мізраїм, володарь над пів-світом, колишній пан ізраельських племен, одвічній Силі мусів покоритись, як в море впав колись їздець і кінь і вся потуга фараонів гордих, як спорожнів обридлий дім роботи, спустошився проклятий двір неволі.

Молодий хлопець.

Що-ж слухачі?

Елеазар.

Були такі, що блідли.

2-й пророк.

Бодай на вік поблідли й похололи!

Молодий хлопець.

Чому-ж ти їм не кинув просто в вічі, що і на їх ще прийде судний день?

Елеазар.

Для сього слова тісно в Вавілоні.. Сьогодня я співав їм про Офір, Сідон і Тір, про їх майстерність, мудрість, про скарби їх, яких нема й не буде ніколи у скарбниці вавілонській.

1-й левіт.

Чи ти-ж багато заробив за пісню?

Елеазар.

Ти, може, думав,—скарби ханаанські? От маю хліб сьогодня на вечерю.

Молодий хлопець.

А певно за пісні, що вихваляли потугу вавілонську, заробив ти не одну обручку щирозлоту!

Елеазар.

Єхидна лиш отрутою говорить, Але не всіх отрута досягає! Коли ти чув, щоб я співав пісні про славу і потугу вавілонську? (Молодий хлопець мовчить засоромлений)

Елеазар.

Ти сам себе мовчанням осудив.

Дід.

Елеазаре, може в Вавілоні твої пісні до речі й до ладу, та Мізраїм, Едом і всі язики не нагадають вже про Палестину, не збудять думку про Єрусалим!

Елеазар.

Хіба вже нам нагадувати треба?

Дід.

Не нам, а тим, що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти.

Елеазар.

То як-же зрозуміють рідну пісню? А по чужому як її співати?

Дід.

Так ти за чужомовними словами забудеш промовлять „Єрусалим“!

Елеазар

(стоїть замислений. Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою)

Була моя правиця дужа,

хто подолати міг її?

Чи я-ж тоді казав до себе:

„Щасливий я—правиця є!“

Чи то-ж я їй коли промовив:

„Правице, знай, що ти моя!“

Та ворог злий поранив руку,

мені правицю відрубав!

Кого-ж тепер я переможу

і хто не подола мене?

Я день і ніч кажу до себе:

„Ой горе! Де-ж моя рука?“

Дивлюсь я на плече і плачу:

„Правице, як тебе забуть!“

(Стиха перебірає по струнах; в народі чутно тихий плач)

Був у батенька мого рясний виноград, у матусі зелений садочок, похожав я по ньому, зривав ягідки, і топтав собі листя під ноги. Злий сусід запалив наш рясний виноград, і спустошив зелений садочок. Погоріла лоза, полягли ягідки і препишна краса спопеліла. Коли я під ногами знайду хоч листок, я до серця його приголублю. Браття миле, скажіть, чи не має хто з вас хоч листочка з мого винограду? (Струни бренять сумніше, плач стає дужчий)

Сон мені грізний приснився—

хто відгадає його?

Наче я в руки дістався

до ворогів найлютіших.

Що-ж вороги починили,

що-ж мені вдіяли люті?

Руки мої все ще дужі,

ноги мої все ще міцні,

очі мої все видющі,

непокалічене тіло,

тільки язик мій, язик—

здавсь ворогам на поталу!

Хтів я промовити слово,

хтів я хоч голос подати,—

кров'ю уста обізвались,

і заридали мовчанням!

(Довге мовчання. Арфа падає з рук Елеазарових і стогін її струн, пробренівши, затихає. Ридання в народі замовкли, наче урвались. Тиша)

Елеазар

(повагом, але твердо і виразно) Батьки і браття, матері і сестри! Я жду від вас каміння, або слова. (Мовчання) Який проклін страшніший над мовчання?

Дід.

Ми не кленем тебе, Елеазаре.

Молодий хлопець.

Прости мені за згірдне слово, брате.

Елеазар.

Ви не кленете. Я прощаю, браття, вам всі слова. А все-ж проклятий я страшним прокльоном крови. Кров батьків, пролита марне за пропащу волю, тяжить на голові моїй і вашій і клонить нам чоло аж до землі, до каменя того, що не здійнявся на мене у руці мого народу. Син чоловічий сам себе поранив об гострий камінь, падавши додолу, у розпачі роздер одежу чести, посипав голову золою ганьби! Ох, я до-долу впав, як і святиня, всі полягли ми, як Єрусалим. І як тепер відбудувати тяжко святиню нашу, так нам тяжко встати із пороху невільницької ганьби. Бо впала ганьба і на наші руки, що не знялись життя нам одібрати, нам, подоланим, а знялись робити на ворогів. Проказою неслави покрилося дівчат сіонських тіло, бо не втопилися вони в Евфраті, а бавити пішли синів розпусти і годувати плід свого безчестя. І нечесть пойняла мої уста, бо з голоду уста сі не замовкли, а промовляли мовою чужою на тих, від Бога проклятих майданах, де всі пісні бренять, а тільки тая, що з серця рветься, мусить умірати. Гнітить нас ганьба тяжче від кайданів, гризе нас гірше ніж залізні пута. Терпіть кайдани, то несвітський сором, забуть їх, не розбивши, гірший стид. Нам два шляхи: смерть або ганьба, поки не знайдем шляху на Єрусалим. Шукаймо-ж, браття, до святині шляху так, як газель води шука в пустині, аби не міг сказати ворог дужий: „Ось я убив Ізраеля, він мертвий!“ А поки знайдем, за життя борімось, як барс поранений серед облави,— нехай не буде приказки між людьми: „Заснув Господь Ізраеля на небі“. О, рано ще радіти, Вавілоне! Між вербами бренять ще наші арфи, ще ллються сльози в ріки вавілонські, ще соромом горить дочка Сіона, Іудин лев іще рикає гнівом. Живий Господь! Жива душа моя! Живий Ізраель, хоч і в Вавілоні!

Голос покликача з табору.

Ізраель, до наметів! Ніч надходить!

(Люде розходяться по наметах, кожний до свого. На далекій вежі видко магів вавілонських, що ворожать на зорях. Темніє. Табор затихає. З Вавілону ледве доноситься гомін нічних оргій. Урочиста ніч тремтить над табором бранців і над Вавілоном. То там, то там загораються сторожеві огні. Тиша)