Варнак

Тиняючись на чужині По-над Еле́ком, стрів я діда Вельми́ старого — наш земляк: І недомучений варнак Старий той був. Та у неділю, Якось у полі ми зустрілись Та й забала́кались. Старий Згадав свою Воли́нь святую І волю-долю молодую, Свою бувальщину. І ми В траві за ва́лом посідали, І розмовляли, сповідались Оден друго́му. »Довгий вік!« Старий промовив. »Все од Бога, Од Бога все! А сам нічого Дурний не вдіє чоловік! Я сам, як бачиш, марне, всує Я сам занівечив свій вік. І ні на ко́го не жалку́ю, І ні у кого не прошу́ я, Нічо́го на́ світі. Оттак, Мій сину, друже мій єдиний, Так і заги́ну на чужи́ні, В неволі.« — І старий варнак Заплакав нишком. — Сивий брате! Поки живе надія в хаті, — Нехай живе: не виганяй! Нехай пустку нетоплену Иноді нагріє, І потечуть з очий старих Сльози молодії; І умитеє сльозами, Серце одпочине, І полине із чужини На свою країну!

»Багато де-чого не стало,« — Сказав старий: »Води чима́ло Із Ікви в море утекло́. Над Іквою було́ село; У тім селі, на безталання Та на погибель, виріс я... Лихая доленько моя! У нашої старої пані Малії паничі були́, — Таки одно́літки зо мною. Вона й бере мене в покої Синкам на виграшку. Росли, Росли панята, виростали... Як ті щенята, покусали Не о́дного мене́ малі.

»Ото́-ж і вчити почали́ Письму панят. На безголовя І я учу́ся. Слізьми, кровю Письмо те полило́ся! Нас, Дешевших панської собаки, Письму учить? Молитись Богу, Та за ралом спотикатись, А більше нічо́го Не повинен знать невольник — Така його доля!... Ото-ж і вивчився я, виріс, Прошу собі волі; Не дає — і в москалі, Проклята, не голить. Що тут на світі робити? Пішов я до рала... А паничів у гвардію Поопреділяли.

»Година тя́жкая настала, Настали тяжкії літа!... Ото-ж працю́ю я за ралом; Я був убогий сирота, А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я — О, доле, доленько моя! О, Боже мій! О, мій єдиний! Воно тоді було дитина, Воно... Не нам Твої діла Судить, о Боже наш великий! Ото-ж вона мені на лихо Та на погибель підросла́. Не довело́сь і надивитись... А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людий і Господа хвалить. А довело́ся...

»Накупили І краму, й пива наварили, — Не довело́ся тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам, розлив те пиво, Пустив покри́ткою... Дарма! Минуло... годі!... Не до-ла́ду Тепер і згадувать! Нема, Нема!... Минулося, пропало!... Покинув ниву я і рало, Покинув хату і горо́д, — Усе покинув. Чорт нарадив, — Пішов я в писарі в громаду.

»То сяк, то так минає год. Пишу́ собі, з людьми братаюсь, Та добрих хлопців добіраю. Минув і другий... Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили́, В дворі гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали, Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебірали — Звичайне, паничі! Ждемо́, І ми ждемо́ того́ весілля...

»Ото́-ж у клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі: Вони Ляхи були́. Ніколи Нічого кращого сам Бог Не бачив на землі великій, Як молодії ті були́... Заграла ве́село музи́ка, — Їх із костьола повели́ В возобновленнії покої... А ми й зостріли їх, і всіх — Княжат, панят і молодих — Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося! Не втік Ні-же єдиний католік, — Всі полягли́, мов поросята В багні смердячому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати; і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крути́х, глибоких — всюди хата! Було́ де в хаті погуляти І одпочити де було.

»Мене господарем обрали; Семя моя що-день росла́, І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась! Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла, А різав так... І сам не знаю: Чого хотілося мені? Ходив три го́да я з ножами, Неначе пяний той різник. До сльоз, до крови, до пожа́ру — До всього, всього я привик. Було́, мов жабу ту, на спи́сі Спечеш дитину на огні, Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні, Та й пустиш в степ... Всього́ тоді, всього́ бувало — І все докучило мені.

»Одурів я. Тяжко стало У вертепах жити; Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом, І зарізав би... Та диво, Диво дивне сталось Надо мною, недолюдом. Вже на світ займалось... Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізатись; дивлю́ся, — Мов на небі висить Святий Київ наш великий! Святим дивом сяють Храми божі, ніби з са́мим Богом розмовляють. Дивлю́ся я, а сам млію... Тихо задзвонили У Києві, мов на небі... О, Боже мій милий! Який ди́вний Ти!... Я плакав, До полудня плакав... Та так мені любо стало! І малого зна́ку Нудьги тії не осталось, — Мов переродився... Подивився кругом себе — І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись, Та суда́ — суда́ людсько́го У людий просити.«