Вандрівка русина з Бідою

Йіхав Русин по над воду, Здибав Біду як колоду; Йіхав Русин по над Сян, Здибав Біду, не рад сам.

Каже Біда: „Гей, Русине, В тебе Біда не загине, — Візьми мене на свій віз, Пойідемо на обйізд“.

Ізняв Русин рукавицю, Почухав ся в потилицю: Ізняв Русин клепаню, Садить Біду як паню.

Прийіхали до Лежанська — Як кине ся псарня панська, Нуж від хати до хати На Русина брехати.

Біда псарні підморгує, Хай Русина підто́ргує: Деруть свиту на шматки, Ще й хапають за литки.

Стали на ніч в Ярославі: Лежить Русин десь на лаві, Всю ніч ока не стулив, Костомахи надавив.

Біда собі пішла просто На латинськеє пробоство, Там радила з ксьондзами, Як Русь пустить з торбами.

Тай зробила у Тучапах Таке, що аж пішов запах На всі села, на ввесь край, Що хоч носа затикай.

Крикнув Русин: „Щезай лихо!“ Біда каже: „Сиди тихо! Звяжи язик у пута, Коли Roma locuta!“

Почухав ся Русин дуже, Біда-ж єму моркву струже; Скуливсь Русин як борсук, Біда-ж дуєсь як капшук.

А як стали в Перемишли, Русинови очи блисли, Веселійше відітхнув, Добру новину почув.

Розняв рота й дивує ся: Твердий з мяхким цілує ся, Антоневич і Горбаль Аранжують руський баль.

Біда з разу сумна стала, Аж зубами скреготала, Далі каже: „Гов, га-гов! Чи на довго ся любов?“

Пита Русин: „А де ж Пелеш?“ Біда каже: „Що ти мелеш? Хіба-ж місце владиці Тут при танцях, музиці?“

Каже Русин: „Годі, Бідо! Я до него в хату піду! Веди мене ід вікну, Най на него хоч зирну“.

Русин в вікно зазирає, А там Пелеш похожає По покою, сарака, Сам до себе балака.

То на голос, то знов стиха, Мов та леді Макбетиха: „Ось ще пляма є одна! Тутка витер — там вона!“

Русина, що був несвічний, Аж мороз пройшов трагічний. „Чи він хорий, чи він спить? Біда каже: „Та бо цить!

„Пригадай собі помалу, Як він в соймі сік Качалу, А пани єго, аж страх, Цілували по руках.

„Ось тепер ті поцілуі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .…“

Іде Русин, поплакує, Біда при нім підскакує. Каже Русин: „Ночуймо“ Каже Біда: „Кочуймо!“

Вийіхали з Перемишля, Стала Біда конець дишля; Прийіхали в густий ліс, Ізломала Біда вісь.

„Гей Русине, бігай просто, Ось тут живе жид за мостом: Він ту держить мою часть, Він нам зараз раду дасть“.

Побіг Русин, втепенив ся, Жиду низько поклонив ся. „Гей ти Хаім, чи чуєш, Чим ти тутка торгуєш?“

„Ни — жид каже — чим торгую? Я все тутка арендую: Коршму, шлябант, баюри, Мости, кости й фігури.

„Чи горівки, чи підківки, Чи парубка або дівки, Чи козу чи телицю, Чи там свічку в каплицю —

„Все у мене дістать можеш, Як лиш гроші міні зложиш: Коваль, стельмах, швець, кравець — Як я скажу, все найдесь“.

Дав наш Русин, що жадали, Зараз вісь єму зладнали; Він хрестить ся тай дрижить: „Та то дідько а не жид!“

Помаленьку, покрадемки Прийіхали аж на Лемки — Там йім була нарада: Обступила громада.

Лемки Біди не пізнали, Капелюхи познимали, Приязненько витають, „Відки пані?“ питають.

„А може ви з Америки? Що там наші вуйки, стрики? Що мій тато? Що мій внук? Заробляють грошей гук?“

Каже Біда: „Стійте, люде! Вже-ж без Біди й там не буде. Є там моя прислужка: Андрухович і Грушка“.

Прийіхали до Сянока, Там Русь тверда як опока, Кричить мов би впала в дур: „Русь от Сяна по Амур“.

Каже Русин: „Добре, братку! Хай вам буде й по Камчатку! Та міні здаєсь чомусь: Як би мала наша Русь

„Навіть двісті міліонів Оттаких як ви патронів, То й тоді-б з них наконець Ще не був оден мудрець.

„Поки за Русь „великую“ Наші тверді викрикують, То жиди тимчасом тут Нам з під ніг „малую“ рвуть“.

Йіде Русин чагарами, Там вівчарі з отарами. „Чиі вівці?“ — „Газдівські“. „Чиі гори?“ — „Жидівські“.

„Колись були гори наші, Доси́ть було сира й каші; Нині вівцю в гурт даєш, Кварту сира дістаєш“.

Русин далі поганяє, Він сю пісню здавна знає: Жид, шинк, векслі — поміщик, Хлоп, шинк, крейдка, — небіщик.

Прийіхали аж на Турку, Ходять Бойки як на шнурку, — Біда з ними знайома, Поміж ними як дома.

Каже Біда: „Гей ви Бойки, Скачіть міні полегойки! Покажіть нам в тій хвили, Яких штук вас навчили!“

„Навчили нас патріоти Вчора шити, днесь пороти: Вчора-м посла викляли, Днесь на ново вибрали“.

Каже Русин: „Чи здорова Ваша рада повітова, Та не тая торічна, А та дивня, предвічна?“

Кажуть Бойки: „Давню раду Засушили-м про параду, Тай новую в тую-ж мить Здало би ся засушить“.

Пита Русин: Є в вас школи?“ „Є, та дуже вчать поволи: Школа в селі вже літ сто, А письма не зна ніхто“.

А в Хирові Єзуіти Засіли ся Русь ловити. Русин живо тікає, Біда за ним гукає:

„Гей Русине, не спіши ся, Єзуітам поклони ся! Вони дітей навчають, Добра твого бажають“.

Русин каже: „От то й глупо! Добра в мене й собі скупо, А всі єго бажають, Мене голим лишають“.

А в Самборі оказіі: Щось луснуло в гімназіі І вилетів — не гранат, А діректор ренегат.

Прийіхали у Дрогобич. „От тут, Бідо, що нам зробиш? Русин послом, бурмістром, Гімназіі міністром!“

Каже Біда: „Лиш помалу! Доберу я причандалу: Тут доносів, там винця, Тай дойіду йім кінця!“

З Дрогобича у Борислав Русин Біду саму вислав. „Йди, Бідо, не гай ся, Здоровенька вертай ся!“

Йідуть жиди по дорозі Двадцять штири в однім возі, Ще й шкапами худими — Сіла й Біда між ними.

Бачив Русин як сідала — Три дни потім пропадала, Аж четвертоі ночи Ледве ноги волочить.

Забризькана, захляпана, Аж по вуха вталапана, Вид подряпаний увесь, А голодна як пан пес.

Сіла мовчки, не питає, Саламаху уплітає. Пита Русин по хвили: „Якже пані гостили?“

Каже Біда: „Що питаєш? Глянь на мене, сам пізнаєш! Сербала там солене, Аж за много для мене.

„Здохну, сли ще туда піду! Там, небоже, біда біду Осідлала як коня, Ще й бідою поганя!

„Як я тілько там вказалась, Між такі жидки попалась, Що міні б ще в них вчитись, Як над людьми глумитись.

„Вони гар-гар: „Яка мана? Візьмім єі за гамана!“ Обіцяли три шістки, Перебили всі кістки.

„Там би міні й смерть негладка, Та здибав ся Стефан Пятка, То він міні Борислав Весь дрібненько описав.

„Тай говорить: „Ні, небого, Тут вже твоіх сестер много! Тікай відси що духу, Щоб не було розруху!“

„Як те слово я почула, З Борислава дременула, Не діждавши й заплати — Хай йім дідько кудлатий!“

А у Стрию славнім місті Там Русинів більш як двісті Зібрало ся на віче — Відси Біда геть втіче.

Каже Русин: „Чекай Бідо! На те віче і я піду, А ти собі лишай ся, Іди в Стрию скупай ся!“

Пішов Русин на ті збори, Прислухуєсь — хлоп говорить, І гуде народу клич: То наш Берник з Лисятич.

Як промовив Олесницький, А потому Могильницький, А нарешті Давидяк, То аж Русин геть розмяк.

Тай міркує: „Таких нам шліть По два, по три в кождий повіт, То б з нас Біда не кпила, Швидко б вязи скрутила!“

В Болехові баталія, Там Кобринська Наталія В величезний будинок Всіх зібрала Русинок.

Одна варить, друга місить, Третя хлопські діти тішить, Ті годують маленьких, А ті миють пеленки.

А Натальця з старшенькими, Пильно держить школу з ними, Учить хлопців і дівчат, Як з Бідою воювать.

Каже Русин: „Щасть вам Боже! Отсе справді діло гоже! В-перве бачу не в жарті, Що й попівни щось варті!“

Прийіхали в Станіславів, Русин Біду знов зіставив, Поклонитись пішов сам Желехівського кісткам.

По Липовій по вулиці Іде панок, аж кулить ся, Несе пачок зо сорок Навязаних до торок.

Іде, потом обливаєсь, А так втішно усміхаєсь, Що аж Русин задививсь, Єму чемно поклонивсь.

„Чи купецтвом, панцю, крутиш?“ Панок каже: „Я звусь Лукич. Я не купчик, підрядчик, Але „Зорі“ впорядчик.

„Чи бач, дядьку, як плигаю! Все письменство я двигаю, Драми, казки, поемки, Віршів три оберемки.

„Від Карпенка і Чайченка, Подоленка, Школиченка, Жука, Жарка і Панька, Ще й від Кримського Хванька.

„Від Кенира сто-дві байки, Ще й від Пчілки, Лесі, Чайки, Зірки, Дарки, Монтаря, Дрозда, Щогля й Комаря“.

Каже Русин: „Що за зміна! Розмахалась Украйіна!“ Зняв клепаню з голови: „Боже вас благослови!“

Прийіхали в Коломию, Похилила Біда шию; Прийіхали аж на міст, Підтулила Біда хвіст.

Тай говорить: „Слухай, брате, Обйідьмо те місто кляте! Радикали тут сидять, Вони мене ізйідять“.

Іще Біда не скінчила, Аж тут радикалів сила З усіх боків знай летить, Давай Біду молотить.

З сего боку Данилович, А з того Гарасимович, А з третього Трильовский Беруть Біду на гоцки.

Запаринюк з заду парить, А Сандуляк в груди жарить, А всі кричать у купі: „Стовчім Біду у ступі!“

Тілько Павлик простяг руки: „Не рвіть єі так на штуки, Не мордуйте захланно, Треба з нею гуманно!“

Одні кричать: „Не дармуймо!“ Другі кричать! „Поміркуймо! Живцем єі візьмім враз До музея на показ“.

Стали вони перечитись, Якби Біду знівечити, — Біда-ж тому вже й рада, Як балака громада.

Помаленьку відітхнула, Тай Русина в плечі ихнула, Той по конях, коні в чваль — Втікла Біда — дуже жаль!

В Матіівцях ще хлипала, У Снятині вже нипала, А як стала в Чернівцях, То минув ся єі страх.

Русин шука́ кладо́вища, Почтити гріб Федьковича. Біда-ж спішить у той двір, Де Русинів видно збір.

Там стовп стоіть чорножовтий, При нім руських людей ровти Православні й папісти, Прості, вчені й юристи.

Самі бють ся як ворони, Перед стовпом бють поклони, А хто о стовп чолом грим! Кпине того, що за ним.

Кричать, плачуть, а товплять ся… Стала Біда йіх питать ся: „Чого ви так товпитесь? Чи до стовпа молитесь?“

Йій говорять: „Ой світику, Ми робимо політику, Покірненько як той трусь Спасаємо бідну Русь“.

Каже Біда: „Ось народні Спасителі новомодні! Товчіть, товчіть лобами, Най утішусь ще вами!“

Довго вона там дивилась, Як Русь чолом о стовп билась, — Аж спотіла, зомліла, Далі йіхать веліла.

В Садагурі Біду знають, Жиди єі там витають, Цадик вийшов на зустріч, Виголосив довгу річ.

Хоч як Біда спішила ся, А тут на ніч лишила ся: Єі цадик чтив як міг, Дав вечерю і нічліг.

Прийіхали до Кіцманя, Надибали поліціяна: Щось міряє, палькує, По паперах мишкує.

Біда єго питає ся, Чим так пильно займає ся? З разу не чув ніби-то, Потім буркнув сердито:

„Та ось маю турбацію: Мушу робить реляцію. Тут Русь наша здуріла, Гімназіі схотіла.

„Виписали політично, Вичислили статистично, Що гімназійя потрібна, Тай вислали до Відня.

„З Відня ноту шлють завзяту До нашого магістрату, Чи справді ми так нагле Гімназіі забагли?

„Магістрат взяв під розвагу І дав міні сю бумагу, Щоб я на ню відповів, Русь всю ad absurdum звів.

„Маю вказать до листика, В чім хибна йіх статистика, Нефахові йіх пляни, Весь рахунок поганий.

„Все те б я ще сяк-так зробив, Та ось чим Бог мене побив: Як писати сю хрію? Скорописі не вмію“.

Дойіхали до Заліщик, Став наш Русин як небіщик, Так при Біді зсох і схуд, А конята ледво йідуть.

Сам він мов дід обдерши ся, Біда-ж кричить розперши ся: „Хоч на смерть йіх тут замуч, А вези мя по над Збруч!“

Не хтів Русин сварити ся, Мусів Біді корити ся: Хоч як нерад тому був, На Мільницю повернув.

А над Збручем на вигоні Плеще Біда у долоні, Регоче ся як пугач, Йій втурує людський плач.

Глядить Русин: Що за диво? Юрба люду біжить живо, Чоловіки і жінки, Старі, слабі й дітваки.

Одні на Збруч у плав ідуть, Другі з дітьми у брід бридуть, Інших гонить дикий страх По баюрах, тросниках.

Русин крикнув: „Ой Господи, Що се тутка за ро́зпуди? Чого вони тікали? Чи Татаре напали?“

Каже Біда: „Щоб ти знудивсь! Се мене так люд напудивсь, Та ось на лоб, на шию Утікає в Россію.

„Про йіх втеку я не дбаю: Я за Збручем сестру маю: Вони біжать чорт зна де, А вона вже на них жде“.

Йіде Русин байраками, Аж тут пани з собаками, З арканами в долоні, За збігцями в погоні.

Біжать, біжать, спотикають ся, Кричать, кричать, задиха́ють ся: „Ой лишенько! Ой біда! Вся двірня нас покида!

„Ой ратуйте! Поможіте! Ловіть хлопів, задержіте! Се-ж манить московський цар Наш робучий інвентар!

„Гей жандарми, гей фінанси, Держіть „людек найкоханьши“ Ще й кордон най військовий Стане понад Збруч цілий!

„Ловіть хлопів, розбійників, Бо в нас нема робітників! Як всі за Збруч забіжать, То не буде кому жать.

„Ані жати ні косити, По пять центів молотити, По пять центів від руки, Ще й по штири канчуки!

„Ловіть, держіть, арештуйте, Вяжіть, бийте і катуйте, Збруч стіною заступіть, Лиш нам йіх в село пришліть!“

Каже Русин: „Гей вельможні! Будьте ж троха осторожні! Та ж йім право позволя Бігти хоч до Москаля!“

Гей як Біда теє вчула, Кулачищем замахнула, Гук Русина у плечі: „Не балакай від речі!

„Чого в чуже мішаєш ся? Чи на праві ти знаєш ся? Ваше право: ціп до рук, Гній, борщ, бульба і канчук!“

Зойкнув Русин, іскорчив ся, Від удару наморщив ся, Аж хруснула в хребті кість, Закипіла в серці злість.

Йіде далі тай міркує: „Що се Біда з нас кепкує? Чи ми в світі послідні, Що терпіти йій гідні?

На закруті на вигоні Затис зуби, затяв коні, Шарпнув, ніби одурів, Тай виспав Біду в рів.

А як шарпнув, добре вважав, Що у рові камінь лежав: Біда лобом в камінь гуп! Тай простерлась ніби труп.

Русин про те не журить ся, Жене кіньми аж курить ся, В душі шепче Отченаш, Щоб там Біді був шабаш.

Аж надійшли ревізори. „Хто там в рові? Чи не хорий?“ Витягають із рова, Бачуть, Біда нежива.

За спільною порадою Кличуть війта з громадою. „Візьміть Біду, схороніть, У всі дзвони заздвоніть!“

Стали люде міркувати: „Деж нам єі поховати? Візьмім єі на тачки, Завезімо в бодячки!“

Пок громада надумалась, Аж ось Біда прочунялась, — Піднимаєсь огида: „Ведіть мене до жида!“

Бачуть люде: жива Біда! Розбігли ся Бог зна куда. Біда встала, простяглась, Дальше пішки поплелась.

Тут ми з нею прощаємось. Чи ще коли спіткаємось? Дасть Бог ще нам всім прожить, Біда й сама прибіжить.

20 марта—13 апр. 1893.