Уривки з поеми «Нове життя»

Пролог.

Погідна ніч літна в підгірськім краю. О кілько чарів, кілько в ній краси! Там в дали гори-велитні дрімають, Тут цвіти, трави в перлах із роси; Лящать так дзвінко соловіі в гаю, Чорніють грізно бори та ліси, Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води, Таємна казка мов про дивний сон природи.

І люде сплять. Сторчить он плуг у поли, В городі коні спутані хрумтять Траву росисту; пес в округ стодоли Вартує; другий гавкнув з поза хат І стих… О горю чи о красшій доли В хата́х маліі і старіі снять?… Витайте ясні сни, на віках сего люду, І золотіть хоч ви житє йіх повне труду!

А понад всім тим сонним, тихим ра́єм Склепить ся чистий, тьмавий звід небес. Кровавий місяць вирина за га́єм, На хвильку по-за срібну хмарку щез І знов явив ся. Незміримим пла́єм, Пливуть зірки, і кілько то чудес, Святих, великих мрій о щастю і любві О земле, в ніч таку нашіптують тобі!

О краю мій, Підгірє ти прекрасне, Як я люблю, як я люблю тебе! Мов зірка та, що світить і не гасне, Так та любов в душі мойій живе. О чом же ти, хоч гарне, так нещасне? Хоч вічно юне, — хоре та слабе? Як радо дав би я для щастя люду твого Пролити хоч сейчас всю кров із серця мого!

Та ба, минув той час, коли ліком Була кров чиста й щира на проказу. Не жертви треба днесь, а бою з злом! Побіду не виборюєсь від разу, А треба в скварі, в стужи йти пішком Без стежки, кладки і без перелазу; Без слів шумних, а то й без слави і заплати Тра вміти жить тепер для тебе, не вмирати.

Уміти жить — отсе велике діло, Найбільша загадка грядущих днів, Щоби одним житє так не летіло, Немов пусті вітри поверх степів, Або мов буря, що не лишить ціло Нічого, а все ломить пів на пів, А другим не повзло так важко в горю й бою, І не поіло йіх отрутою гіркою.

Уміти жить! Трудне, високе вмінє, Котрого жадна книга не навчить, А лиш навчає досвід і терпінє Й любов, що всіхріднить і єдинить. Щаслив народ, щасливе поколінє, Що зможе жить як слід, зуміє жить! Для нас же, по котрих котилась доля валом, Нове житє є днесь лиш пісні ідеалом.

I.

В чудову ніч через Підгірє сонне Мов лютий звір зірвавшись з пут жене Якеєсь диво чорне, невгомонне, Могуче, гримотяче і грізне. Під ним земля тремтить і глухо стогне, Простір край него втіче, лиш мигне, Кровавий взір єго сверлує пітьму пізну, І сто зелізних ніг дуднить о путь зелізну.

За ним зриваєсь вітер з дрімоти Але за пізно схопив ся в погоню. Куди летиш, куди чвалаєш ти З могучим розмахом зелізний коню? Земля тісна для твойі бистроти, Крізь гори ти пробіг, мов по болоню, І межі ти прорвав, предвічні перешкоди, В одну сімю з'єднав всі землі, всі народи!

Ось мигнув блиск — се з вартовоі будки. Ось тінь густійша — се дрімучий ліс. Ось шум глухий — ріка в близи́ десь тутки. Ось стогне міст під грохотом коліс. Ось тут село: в тихесенькі закутки З труби стальноі посвист ся проніс, Аж пси завили враз, затряс ся лист рокити. — Ще свист — і потвір став на пять мінут спочити.

Тень-тень-тень-тень! — зазойкав проразливо Дзвінок над входом сонного двірця. В червоній шапці, сопучи ліниво Начальник вийшов, буркнув два слівця До машиніста і пройшовсь важливо Здовж пойізду. Теленькав без кінця Бренячий телеграф, неначе чміль великий, І чувсь машини сап і кондукторів крики.

Там видавали посилку листовну,

Тут знов з двірця тягли пакунків міх:

Кондуктор від вагону до вагону

Кричачи: „Хто вилазить?“ — живо біг.

В вагонах гості спали всі, котрому

Не стало лавки, той під лавку ліг.

Хріп всякий, лиш часом, як надто крик докучить,

Хтось буркне десь кріз сон: „Який там біс тя мучить!?“

В однім купе́ — там хтось о шибу стука. Підбіг кондуктор, двері гнеть відмок. З вагону вийшла не велика штука: Непишно вбраний молодий панок. Волосє чорнеє з під капелюха Спада на плечі, стан мов в панянок Стрункий, не кремізний, дрібніі руки білі, І очи без огню і лиця помарнілі.

З постави, з ходу, з уст тонких, стиснутих, З чола хмарного видко, що над ним Пройшло вже много бур і громів лютих І розчаровань походом сумним, Що з днів щасливих і терпінь пробутих Одну він мудрість виніс: все те дим! Що вчасні сумніви о світі й людській жизни В ту чару гарную досипали трутизни.

Одітий він в пальто був попеластий

І груди грубим пледом обгорнув;

В руках ручний куферок: знать покласти

Не мусів много в нім, бо лехкий був.

Спіткнувсь о шину і туй-туй мав впасти.

„Овва, злий знак!“ — сказав він, посягнув

В кішеню і слузі віддав білєт дорожний,

А сам в „вартзаль“ пішов, що був зовсім порожний.

„Ну, от я й тут!“ — сказав він, на підлозі Поклавши куфер, і на софці сів, Немов втомлений по такій дорозі. Безладний гамір ріжних голосів До него доносивсь: в зелізнім возі Свистіли труби, дзвін дзеленькотів, Начальник в сінях знов кричав мов оглашений: „Де термометр?“ — а сам мав термометр в кішени.

Панок сидів так час якийсь безчинний, Ніщо́ не кажучи в простір дививсь, — Відтак оглянув той „салон“ гостинний… До стелі з лямпи довгий кніт димивсь, Крізь збиту шибу віяв вітер зимний З надвору, столик сірим пилим вкривсь, На голих стінах місць святого або чорта Анонси висіли Клейтона й Шетлюорта.

„Ну, добрий знак, — сказав панок комічно, — Що гнеть на вступі в те нове житє — Тут стис уста крихітку іронічно — Мене вита культурне дрантє те! Значить, міні судило ся довічно Орать, збирати „жниво золоте“, І пасти кіз, свиней пренепорочні стадка, Як „божественний“ той свинар в Гомера-батька.

„Еге-ж, еге! А я ганявсь дурний За чимсь по світі, прів на шкільній лаві, Ловив ідеі образ світляний, О щастю снив і о любві й о славі! А хлоп робучий, глупий і брудний Так низьким був для мене, що в уяві Буйній містивсь аж десь в найнизшій части пляну! Чи думав я коли, що й сам ось хлопом стану?

„Та ба, поблідли давні ідеали, Розвіялись чарівні, злудні сни! Ті, що мене любили — пощезали, Ті, котрих я любив — не варт любви. В житя гонитві сили всі пропали, А замісць плодів виросли терни, Покута й пізний жаль!… Та ні, не пізний! годі! Нове житє манить! Вернімо ся к природі!

„Nimm Hack' und Spaten“, — як говорить Гете, — Ори, копли і гній вози і сій! Весь світ твій, то тісне, брудне житє те, І сам ти стань як віл, як плуг, як гній! Ох, спомини, чого ви душу рве́те!… Чи то-ж колись був шлях зористий мій? Та ба, орел без крил стає з курми на рівні! І в мене щезла міць, надіі й сни чарівні“.

Вся стать єго схилилась, подалась, Опали руки, наче після втоми. Недвижно так сидів він довший час Уперши очи в лямпи блиск рухомий. Чого, за чим він тут тепер як раз, — Не думав. Лиш розсіяні атоми Вражінь, почувань знай в душі єго клубились, Не вяжучись в одно, вертілись і губились.

А в тім якась тверда, міцна рука Єго плеча нечайно дотулилась. Здрігнувсь, зирнув… Висока і важка Якась постава з усміхом дивилась На него. Одіж не то мужика, Не то шляхетська. Постать похилилась, Куферок підняла, на пальци помахала, І знов на панича сміючись поглядала.

Панич підскочив мов зі сну збудивсь І гнівно запитав: „Чого потрібно?“ Мужик мовчав і сміючись дививсь На него. Звільна пригадав подрібно Мабуть, де він? До постаті зблизивсь І мовив: „А, се ви правдоподібно Від пана Дороша! Є віз? Ви довго ждали? Пакунок мій взяли? Ну, в путь! Чогож ви стали?“

А постать все стоіть. „Заждіть хвилину! Там хлопець троха коні покормить. Так ви панич Евгеній! І в гостину До нас? І довго будете гостить? Олекса щось писав нам про причину, Що каже вам в пустині нашій жить, Та раз побачить вас, то вже й питать не треба: Повітря треба вам, води і ліса й неба.“

„Так ви — панич почав був і запявсь, — Так ви пан Дорош? Пане, Бога ради, Даруйте! Я задумавсь, загадавсь… Приняв вас за слугу!…“ „Ну, ну, не вадить! Я не який то й пан!“ — „Не сподівавсь, Признаюсь вам, такоі маскаради. Олексин батько ви! Поміщик! В хлопській свиті! Признайте, се в умі не лехко погодити.“

„Погодите, — відмовив Дорош живо, —

Коли побачите, як ми живем.

Поміщик на сто моргах, от все диво!

Тут штуки треба, щоб конець з кінцем

Звести. А з роду я мужик. Те пиво

Культурне, що колись я пив хильцем,

Не опянило мя так дуже, як то кажуть,

Щоб рвать всі ті нитки, що нас з мужицтвом вяжуть.

„Живу, працюю разом з мужиками, В потребах мало чим ріжнюсь від них, Хіба часом думками та книжками З границь тих наших вибіжу тісних. Тим, що добуду власними руками, Що власним я трудом навчиться встиг, По змозі тих братів убогих спомагаю, А далі ні умом ні хітю не сягаю.“

„Го, го, значить філо́соф ви кругом! — Сказав Евгеній троха насмішливо. — До плуга з академіі бігом, Paterna rura оброблять щасливо! Ще й філантроп, мужиколюб, з часом І депутат! Ну, щож, на сеє мливо Я дуже рад хоч раз поглянуть з близька пильно… Наш круг глядить на се крихітку неприхильно.

„Наш круг! Даруйте, я не так сказав… Той круг, в котрім я виріс і ховався. Та я тепер від него вже відпав, Здаєть ся, з ним на віки попращався. Ох, той шляхетський круг! Як я пізнав Єго на скрізь, від него відцурався!… Ви смієтесь? Ну, щож, філософ ви, ні слова, То й сумнів є у вас усіх думок основа.“

Всміхався Дорош на слова ті скорі. „Ай панцю, панцю, що дурниць наплів! Ентузіаст ви непоправний! Д' го́рі Вас тягне все, так як мене долів. Філософ я лиш в полі та в оборі, В високі сфери з роду не летів, І сумнів мій не брат, не сват, не друг, а ворог: Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

„Я твердо вірю в труд єго могучий, В ті міліони невсипущих рук, І твердо вірю в людський ум робучий І в ясний день по ночи горя й мук. В тій вірі й сам я свій маленький ру́чій Посеред тих підгірських піль і лук В рівно́біж величним струям часу простую, І роблячи свій пай для загалу працюю.

„Як я на філософіі терпів, Як в Відень йіхав панським тарантасом, А з Відня пішки йшов назад домів, Як Мазурі вели мене цюпасом, Що́ дома я при повороті вздрів, Як дідич наш зробив мя свинопасом, І як потому вмер, як панщину зносили, — Все розкажу я вам колись при вольній хвили.

„Що вже й казать, цікаві то часи! Я пережив, переболів чимало! Було там дещо радости, краси, Але найбільше по хребті вдаряло. Мужик, то кінь: що вложать, те й неси! Одно єму, чи камінь там, чи сало: Чи тьма тираніі, чи Wolność, Równość, Zgoda…. От тим то вірю я в движучу міць народа.

„Коли вона не зниділа до нині, Носивши майже тілько камінь все На тюрми, на палати, на твердині, То є надія, що як принесе Здоровий хліб робучій всій родині І світла в себе ясного нассе, То розростесь не так і процвите роскішно. От тим то, бач, міні з всіх пессімізмів смішно“.

Здрігнув Евгеній. По лиці блідому Опять іроніі пробігла тінь, Та щезла гнеть. У серці молодому Заворухнулась найглубша глубінь. Якесь чутє, немов тоска до дому, Тоска за скарбом віри, сил, стремлінь,, Котрі й єго колись у тихий рай манили, Збудилась, мов дитя з'існе ся і заквилить.

І жаль притьмив весь вид єго, як дим Гіркий, що вєсь, сли свічка допалить ся; Уста нервово дро́гнули, слабим, Бездушним усміхом стягли ся лиця. „Щаслив, хто вірить существом цілим, Хто в бою, наче сталь в огни сталить ся! Щоб вірить, треба кров здорову мати в жилах… Я сумніваюсь лиш, бо вірити не в силах.

„Немов червяк підточує билину, Так підточило те житє мене. Мов звялий лист, що здавсь на хуртовину, Котра єго і топче і жене, — Так я живу; де впаду, де спочину, О те не дбаю; чую лиш, як схне У серці жерело житя, і вже не трисне На ново! Ні, я жду, чень як найскорше висхне.

„Бо нерв житя у мене перетятий, Зруйновані підвалини бутя; Бо щастя фонд зелізний я розтратив, І розміняв на мідь срібло́ чутя. Не маю сили навіть, щоб поняти Ту вашу віру в вартість, в ціль житя. І жаль, що вам мене оттак накинув друг мій, Бо не найдесь у вас ліку на той недуг мій“.

„Ну, ну, — рік Дорош, — хоч ми й не докторі, А розпізнать зумієм ваш недуг. Ви знать крихітку на байро́нізм хорі, На Weltschmerz, як казати звик ваш друг. І нерви в вас до зрушень надто скорі, Роздразнена уява, бо весь круг Мрій, мислей, бажань — все к одній змагає ціли: Ятрити рани, що згоітись ще не вспіли.

„Та чень же рани ті — Госпо́дь ще ласкав — Не так тяжкі, щоб йіх не мож згоіть. Ще й ваш батіг весе́ло буде траскав, А праця Weltschmerz ваш прогонить в мить. Ще не погиб, хто із упадку в час встав! Лиш в власному нутрі не треба рить. Та що тут говорить, — ходім на віз сідати! Не близький шлях, то щоб на рано дома стати!“

Візок легенький і дорога рівна, Здорові коні, небо повне зір, Праворуч, недоступна, мов царівна, Гора темнієсь, смерековий бір Покрив єі, заслона мов чарівна, Ліворуч річка з шумом в темний звір Бурлить, і холодком від неі потягає… Грудь ширше дихає, кров живо в жилах грає.

Грудь вільно дише, в жилах грає кров І рвуть ся мисли в темень за водою, Мов узники позбувши ся оков, Мов облаки по небі чередою, — І розпанаханий важкий покров, Що серця твого тайни крив собою, І хочеть ся тобі все накіпіле горе Мов краплю вилляти в тиші бездонне море.

Евгеній був нервовий і дразливий, Йізда була ненависна єму. „То не йізда — мовляв — то ад правдивий! Ні стій, ні сядь, ні мислей, ані сну“. Тепер же він почувсь зовсім щасливий На тім візку, тонучи в тиху тьму, В той рай живий, в лугів тих озера́ бездонні, Під шемріт рік дзвінкий і ліса шепти сонні.

І чув він, як у него в серці тає Весь біль, що там від давна наболів, — Немов рука могуча відчиняє Понурий гріб, в котрім він гиб і тлів, Як серцю свіжість і житє вертає І ясність мисли і свобода слів. І на товариша він глянув щиро, дружно, І мову розпочав зовсім вже не бундюжно.

„Байронізм! Weltschmerz! Знать були колись Такі, що горем світовим страждали, І риби мов об лід, весь вік товклись О стіни, що йіх волю й ум стісняли, Що, хоч під молотом, не подались На підлість, і хоч в путах, піднимали Грімкий протест, коли не ділом, то проклоном, Докором сміливим, погордою і — сконом.

„Ви кажете: на Weltschmerz хорий я! Гай, гай, не мудра ваша діагноза! Ціле житє, ціла судьба моя Не романтизм, а проста, груба проза. Не біль над горем світа, не змия Знаня підгризла мя! З прудкого воза Піднебних поривів, як Фаетон, не впав я, Ні квітки синьоі по світі не шукав я…

„А прямо скажу: брив я по болоті, Без тямки скарб найкрасший розкидав: В утіхах підлих, у бездійстві, в злоті Я щастя — ні, вдоволеня глядав. І поки наймильшій, святій істоті В безумстві я отрути не завдав, Допоти спала в мні, не прокидалась совість… Та що тут колесить! Ось вам моя вся повість“.

II.

„Родився я на золотім Поділю, Котре не всім однако золоте. У батька справді хліб бував на кілю, Бо був богатий дідич він на те: Що свята празник мав, що дня неділю, Де ореть ся, що сієсь, як росте, Хто там товар пасе, хто жне, сапа́є, косить, Про все те він не дбав — готового мав досить.

Нічим на світі він не вмів журить ся, То й був округлий, повний мов гарбуз, Сли в смак обід і повна є пивниця, То він живе собі й не дує в вус; Пройдеся в ранці, по півдні проспиться Так твердо, як дитя, що ще покус І бурь житя не зна; часом у гості йіде, Часом і в него тож збирають ся сусіди.

„Тоді в дворі бувало шумно й рійно: Гримлять по перед ганком четверні, Витають, обнимають ся постійно Панове, шовком шелестять пані, А батько пріє, біга неспокійно, Нюхтить, чи вже дають обід чи ні? А в кухни жар і вар, і кухар кухтів штурка, Щоб Боже борони не припалилась курка!

„Обід такий трівав зо три години, І йшли розмови всякі за столом: Пані своіх знайомих тут судили, Пани хортів і коней… Лиш часом На політичне поле заходили, Тай то несміло якось. Загалом За панщини була політика „не в тоні“, То вже й за Баха тож плелось про пси і коні.

„Я панщини не тямлю. Батько мій Був для підданих, кажуть, не злим паном: Та всеж любив він панщиняний стрій, Вважав єго природним, не поганим, Опертим на минувшині святій, Вважав незгідними з шляхетським станом Усякі бесіди про волю і весь вік Він комуністів кляв за сорок осьмий рік.

„Усім хозяйством занималась мати — Свята людина! Де, з яких скарбон Вона могла те щире серце взяти, Оту любов до бідних загалом, Який дім панський в час той дикий, клятий, Міг виховать в ній тихість, простий тон І працьовитість ту й для праці других шану, — Сего́ не збагну я, то й міркувать не стану.

„Та все занята тьмою справ розличних, Вона в душі любови скрила скарб. Дитячий вік мій плив без поетичних Пригод, та всеж і без понурих фарб. З дітьми сільськими я в іграх уличних Не бігав, вчасно я дізнавсь, що карб На них карбований інакший ніж на мене, Що я панич, а то все хлопство несолене.

„За то опікувались мнов дівчата, Усякі бони, покойівки, слуги — Звичайно о́дна в о́дну зуховата, Безжурна, сита, молода, без туги, Лиш йій до стройів, танців та до свата; Робота лехка, спеки ані фуги Не знали… От вони мене все забавляли, Чи то мене собі за забавку вживали.

„Та мама всеж таки мене любила, Не потурала мойій пустоті, Добру, любві і лагідности вчила, — Та не дались міні науки ті! Бо вчасно вже горяча кров бурлила У моіх жилах. Мов ройі густі, Так всякі вигадки по голові снувались, Все в безвісти кудись прудкі бажаня рвались.

„Фантазія була мій перший ворог, Вона мене й до згуби довела. Все що здобув я, розбивала в порох, За чимсь новим і рвала і тягла, Від змін до змін потручувала скорих, Ні в що вглубитись, вжитись не дала, Мов фата-мо́ргана манила без перерви, Зглушила совість в мні і притупила нерви.

„Я тямлю, дома ще хлопям малим

Лежу було на софі у кімнаті,

Зажмурю очи: грохіт, брязк і дим!…

Фуркочуть з вітром корогви хрещаті,

Панцирні шляхом стугонять твердим,

Я передом на воронім бахматі —

Штурм, битва, крик і зойк, рев труб і брязкіт міди….

Гурра! Побіда в нас! — і я герой побіди!

„То знов гора висока аж до хмар, На ній блищить — чи замок чи палата?… Червоний дах ярієсь мов пожар, З вікна глядить красавиця заклята. У брам лежить триглавий смоків цар, В низу ватага лицарів завзята… Я випередив всіх, рубаю смока в штуки, Царівні подаю освободющі руки.

„Смішні ви днесь дитячі сни, міні, Але тоді я упивався вами! Зірвусь бувало по такому сні, Немов дурний розмахую руками, Лечу до стайні… Мріі навісні Весь світ міні вкривають облаками… Я скачу на коня, жену й жену без тями, Почерез поле й ліс, через яри та ями!

„Жену для руху, мигканя, розгону, Для стукоту копит посеред нив, Для храпаня коня й гучного тону, Для шуму трав, для небезпек ярів, Щоб дух спирало в груди, в горлі мому; Я на красу природи не глядів — Любив я одур лиш, перестрах і трівогу, Ненавидів спокій і рівную дорогу.

„Та ті геройські пориви бурливі Змінились живо. Скоро я підріс, У інший бік рванулись сни чутливі І інший чар огонь у жили вніс. Лиш чорні очи, лиця все вродливі Міні маячились і сплети кіс І круглі рамена, палкі уста дівочі, І травила мене жага і дні і ночі.

„Я не зітхав, не плакав, не молив ся, О романтичних любощах не снив, Не цілував реліквій, не томив ся, А пестощі хоч купленії пив. І поки ще з одною я пестився, Думками вже за другою гонив. І хоч я кождою переситивсь поволи, Сама погоня та не збридилась ніколи.

„Доспів я швидко у такім огні, Що клекотів раз в раз у мойій крови, І стала гнеть ненависна міні Наука й школа, не було і мови Про пильність. В день я плентавсь мов у сні, Мертвіла думка, спутана в окови, Богато перейшов я прикрих сцен, оказій, І прогоняли мя мабуть із трьох гімназій.

„В ту пору мати в гробі вже лежала — Поквапилась, щоб встиду не дожить! І поки мною зла судьба метала З кутка в куток, не даючи скінчить Гімназіі, нова доба настала В домівці. Батько наче стовп сидить, Не бачить і не зна, що творить ся вкруг нього, Лиш йість і плаче й пє й не гляне ні до чого.

Який там лад пішов у господарстві

По смерти мами — я й згадать боюсь!

Злодіі там пишались, наче в царстві,

Рабівники, немов на хвилі гусь!

Жид жида перегонював в крутарстві,

І кождий льокай частку рвав яку́сь.

День в день гармідер, стук, розпуста, гвалт і сварка,

І батька голодом морила куховарка.

„Почув я те, як стій покинув школу — Тай остогидлаж бо вона міні! Мов сироту обідрану і голу, Так рідний дім застав я. На гумні Розбита скирта, свині в ній посполу З гусьми й качками рились; в стороні Гнила попсована машина у баюрі І свіжі висіли аж три волові шкурі.

„Плотів нема, полупані всі брами, Обломані гиляки з деревин, Пять шкап у стайни перед жолобами — Нужденна решта з батькових стадини; В стодолі пусто, серед току ями, Зачинений не торохкоче млин… Хоч як чуже міні було хозяйське діло, Та серце на той вид у мене заболіло.

Як бомба впав я поміж ту двірню, Що мов Татари рвались на рабунку. Зібрав сусід і близшую рідню, Щоб йіх просить поради і ратунку. Розбуркав батька, кинувсь день по дню Розсліджувать всі справи, з постерунку Зазвав жандармів, щоб грози́ ще більш додати, І троє слуг велів в тюрму запакувати.

„Ну словом, розпочав я енергічно, І бачилось, що з разу й побідив. Поганих слуг прогнав безвідволічно, Нових наймив, усюди сам ходив, У все вглядав, ганяв ся денно й нічно, Як знав, так лад і послух заводив, — Аж батько мій радів, сусіди дивувались, І охали жиди й на мене жалкувались.

„Прийшла зима, і я не тямив сам, Коли пройшла в тім шумі і турботі, Мов переродивсь я, немов із плям Очистив ся, зміцнів я при роботі, Мов інша кров бурлила в жилах там, Думки нові взялись в новій істоті: Утихли пориви фантазіі буйноі: Я працю, ціль найшов, і жив для ціли тоі.

„Щасливі дни! До нині ще про вас Я згадую, немов про той єдиний Проведений в хосеннім труді час, Де не морозить серця жаль, мов иней! Тоді то зрозумів я перший раз, Що не Баярд, борець непоборимий, Не Донжуан, усіх жіночих серць побідник Героєм наших днів, а продуцент, робітник.

1883—1885.