Уривки з поеми «Марійка»

1.

Слотливий, зимний і понурий Осінний день уже смеркав ся, Димились гори, світ весь в бурий Сіряк мов змерзлий обгортав ся, Смереки жалісно стогнали На скрізь промоклі в темній пущи, Розсипані хатки стояли Мов скулені в холодній хлющи. Здовж невеличкого, гірського Сілця ріка мутна шуміла, З корита виступивши свого В закрутах грізно клекотіла. Що крок о скали люто билась, В кожух мов, в білу піну вкрилась, І геть летіла з яру того, Де так пустинно, мрачно, вбо́го, Летіла швидко, мов не хтіла Вдивлятись довше, глубше, ближче В житє нужденне, в бідні стійла Тих, що засіли те селище.

Серед селища над рікою Попівська хата самотою Серед ориня з гиль смереки Стояла гола, похилена; З єі вікон вид недалекий Гора спиняла обпалена. Від вітру фіртка знай скрипіла, Ріка бурлила і шуміла, Сосновий бір стогнав із заду І вітер хмар котив громаду, Сік зимний дощ о шиби й стіни, І сік і сік без впину й зміни.

В такий то день, в такій то хаті На горе й біль на світ прийшла ти.

Смеркалось. Сумерки крилаті Стояли вже в кутах кімнати, А батько твій ще думав думу Сидячи в кріслі край віконця, Мов з поза хмар і мгли і суму Глядів потіхи, світла, сонця. В тім з за стіни твій крик дитячий Дійшов з жіночим криком помісь; Вказалась баба шепотячи: „Дав Бог вам донечку, єгомость“.

Здрігнувсь старий, із крісла встав, Прохожуючись воркотав: „Оттак ти жий, оттак ти будь! Потреби раз у раз ростуть: Три хлопці, в школу вже-б пора, Хорує раз у раз стара, А тут четверте Бог послав, Тай ще доньку, чи хто видав! Доньці убраня, строі ладь, Посаг складай, алюмнів надь! А тут у мене біднота́, Кішеня з року в рік пуста, Сілце мале, бідак народ, Самому ніщо взяти в рот, Не то, щоб дать на боже міг, Не то, попа щоб підпоміг. Нужденний грунт: роби, працюй, А хліба таки все купуй! Ліс вигорів, довги гнетуть… От тут то жий, от тут то будь!“

Замовк на хвилю і важкою Поник до долу головою, Поник до долу, мов прибитий І далі так став говорити:

„За щож так Бог мя покарав?… Я в семінаріі гуляв, Довги робив… Щоб з них сплатитить, Шукав богато оженитись, Шукав, шукав, по селах нюхав, Аж вийшло так: любви послухав. Сподобались румяні лиця, — І довелось міні женить ся Без посагу. Що взяв дробину, Жиди забрали в першу днину. І від коли попом зробив ся, Мов риба та об лід я бив ся. Ту дбай про статки господарські, Ту знов довги тя рвуть лихварські. Вчи люд, грай ролю патріота, А тут нема що взять до рота. З біди нераз, не з злоі гадки Щось буркнеш на лихі порядки — Ого, вже зараз є услужні! Пішли доноси осоружні І в намістництво й в консісторію, Про бунти, шизму, всю історію. А там в кого плечей не має, Най Бог єго в руках тримає! Ох, ох! Зазнав я горя й труду! Пятнайцять літ, як того Юду Гонили мя без пристанівку Із голодівки в голодівку, Тай ще сміялись, мов з дурного: Не слід би дати вам і того! Які ви вірні, ми те знаєм, На ліпші місця ліпших маєм“.

Знов зупинив ся і важкою Поник до долу головою, І знов непосидючі мисли Його давили, гнали, тисли.

„Тепер вмре жінка леда днини — Не пережить йій ті родини! Справляй і погріб і хрестини; Наймай ще мамку для дитини, Годуй, пестуй і слухай крику, На віно суму ладь велику, Аж звов який піп задовжений Для віна з нею побереть ся І гріш мій, так як мого тестя, В жидівській утоне кишени!“

Такими мислями важкими Отець витав твоі родини, Не бачивши тебе й на очи Такий талан тобі пророчив!

А мати в болях умирала І вродивши тя, прошептала: „О, щоб я більше не діждала Ні жити ні на світ глядіти Ні родить ті нещасні діти!“ Відтак зжмурила згаслі очи, За серце вхопилась нещасна, Стогнала тихо, тихо гасла І згасла таки тоі ночи.

А ти безпомічна лежала В руках у баби повитухи, Мов мишеня ледви пищала, Немов грізні, ворожі духи Тебе в житя найпершій хвили Юрбою густо обступили. Плювала баба і хрестила І хухала і положила Тебе у теплу купіль стиха, — Твоє ридане не вгавало, Немов ти чула, кілько лиха Тебе в житю тім земнім ждало. Бере тя баба на коліна, Колише, цмока, плеще, хуха, — Дарма! і шепче повитуха: „А цур! Та се якась відміна!“ Відтак у пеленки новіі Тебе повила, обмотала, І ти втишилась і лежала На стіни дивлячись бруднії, Немов здивована питала: „За що мене ті люде вяжуть?“ Та дармо відповіди ждала! Замучать, а за що — не скажуть.

2.

У семінаріі духовній, Мов у Христовій чаши повній Вдоволенє і радість тиха, Ні шуму, ні грижі, ні лиха! В годині пізній і поранній Час гладко тут пливе во віки, Як з молода і меду ріки Пливуть в земли обітованній. Тут стежка пряма і постійна, Наука — чисте слово боже, Ума змилити тут не може Проклята мисль революційна. Вже-ж ті благую часть ізбрали, Що бурі світа понехали, Повергли шлях блудний, гріховний І з серцем тихим, нелукавим Ходити вчать ся шляхом правим У семінаріі духовній!

Ось бач, літорості духовні Із лекцій, слів господніх повні Вернулись. Мов голодне стадо Вони аж скачучи, так радо До семінарського порога Тіснять ся. Коритарі темні, Брудні, вонючі, неприємні — Важка до доброго дорога! За те благая ціль чекає! Вже дзвоник голосно скликає, Пищить десь геть там, мов з безодні: Прийдіть до мене всі голодні, Прийдіть прагнущі! Я в спокою Вас нагодую і напою!

І ось ідуть купками, в парі… Гримлять і стогнуть коритарі, Сміють ся, гомонять алюмни — Таж йісти йдуть, а не до трумни!

В великій сали рефектарській, Мов у якій маштарни царській Столи дубові і ослони, — Лиш стіни чорні, як ворони, Верства болота на помості. — Та не горді тутешні гості! Щоб в мисці много і смачного, До брудів діла йім не много.

Вже всі зійшли ся діти божі: Хлоп в хлопа всі, охочі, гожі, Румяні, крепкі і здорові, Мов дуб при дубі у діброві. І вже відмовили молитву, Вже й узброіли ся на битву: В руках ножі і вилки й лижки — І всі ждуть ворога, ждуть миски, Щоб кинутись на ню з розгону І сокрушати без пардону.

„Ануте, братіє, дерзайте, І плоть волову умерщвляйте!“ — Проніс ся оклик над столами, І захрустіли під ножами Волові шницлі; рвана, тята Хрумтіла у зубах салата І радувались серця в Бозі, Що шницель був у добрім сосі.

Аж ось остатня брань ворожа Валить: се двигає сторожа Великі миски з пирогами… „Лиш сміло братя! Господь з вами! Рвіть навожденіє мізерне, Най відси вже живе не верне! Вилками люто пробивайте, В сметану, в масло потопляйте! Аж решту як зметем послідну, То заспіваєм піснь побідну“.

І Бог поміг борцям. Йіх смілий Скінчив ся бій: всі йіли, йіли, Аж в мисках пирогів не стало. Ще сей та той проворкнув: „Мало“ — Та в кухни люде там твердіі, І більш дістать нема надіі.

Тоді всі з місця повставали, Духовну пісню заспівали: „Царю небесний, духу правий, Усюди сущий, повний слави, Всіх благ скарбниче, живодавче, Прийди до нас і жий в нас завше, Спаси нас від всіх змаз і кари, І дай нам стравить тіі дари!“

Скінчивши співи ідеальні Повиходили із йідальні І потягли в своі нумера — Щож там робитимуть тепера?

От тут в тиши несамовитій Хропуть алюмни мов побиті І своім храпанєм, як знають, Господню славу возвіщають. Онті знов столик обступили І фербля ріжуть, що є сили, Що хоч позбутись і сорочки: В руках йіх кепські образочки, Між ними слів, розмов не много, Лиш „блінд“ і „пас“ і „без одного“ Та другі оклики чудесні Свідчать перед людьми і Богом, Що се не твори безсловесні. Он там знов у однім нумері Співають затуливши двері, Виводять гучно: „Козак пана“ І „Дай дівчино нам шампана!“

За теє на четвертім році Ні сонність не тяжить на оці, Ні пісні не лунають скочні, — Там люде старші і статочні, Що швидко мури ті покинуть, Що швидко мов орли полинуть В житє громадське, до роботи: З них повиходять патріоти, Отці, борці, підпори трону, Підпори віри і закону. Тож про будущіі надіі, Про пляни й замисли важкії, Про бої й жертви грандіозні Ту йдуть розмови серіозні. Важка іде духова праця: Вони хлопістики учать ся.

3.

Пан Едмунд був не злий з природи, — Та се й про чорта мож сказати. І сли-б богацтва, блиску, вроди, Намєтноі душі й свободи Єму не довело ся мати, Він з своім розумом спосібним, З своєю волею твердою Став би робітником потрібним, Став би борцем у чеснім бою. Та всі оті природні дари, Котрі на тисячу одному Дають ся, — мов злудніі мари Єго тягли — а все ід злому. Від малку без границь пещений, Пихи і гордости навчений, Звик до неробства і до ліни І до розпусти для відміни. У всьому мав він вольну волю, Не знав в житю — не то що болю, А навіть прикрости малоі: Над ним тряслись отець і мати, Чого забаг, те мусів мати, Хоч муки, прикрости чужоі. А як отець не хтів що дати, Давала тайком люба мати: А як і мати не дала що, Найшовсь між слугами ледащо, Що паничеви для прислуги Готов був в горе пхнути других. Томуж не чудо і не диво, Що всі намєтности неситі Пожаром розгорілись живо Нездержувані і некриті. Підсичувані що хвилини, Без тями мов бурливе море. Нічим для него плач дівчини, Нічим важке батьківське горе. На просьби в него, на заклятя Зовсім мов не було понятя, Лиш сміх веселий, жарт дотіпний… Чужеє горе відчувати Він мов зовсім не був спосібний. Немов у тім прекраснім тілі, В котрім, здаєсь, всі ясні, смілі Природи замисли сповнились, Котрого-б Бог сам не поверг ся, — Всі дари вповні находились, Крім найкращого дару — серця.