Титарівна

Давно це діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах, та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били, Та верхово́дили в селі, Як ті гусари на »посто́ї«; Ще за гетьманщини святої — Давно́ це діялось колись.

У неділю на селі, У оранді, на столі Сиділи лірники, та грали По шелягу за тане́ць. Кругом аж ку́рява вставала: Дівчата танцювали І парубки. — »Уже й кінець! А ну-те иншу!« — »Та й це добра!« І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в бо́ки, Навпри́сідки пішли...

Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті; Найкращий хлопець, та байстрюк, Байстрюк собі, та ще й убогий. Так і ніко́му не до його! Стоїть собі, як той... Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замірає, На титарівну. А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула. Горить, Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає І за того остатнього Музи́ку наймає, І нерівню титарівну У танець вітає. — »Одчепися, пройдисвіте!« І зареготалась Титарівна: »Хіба тобі Наймичо́к не стало?« Насміялась титарівна З бідного Микити, Насмія́лася при людях, Що він в сірій свиті. Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!

Де-ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі... З того ча́су Не чуть його стало. З того ча́су титарівні Щось такеє сталось...

До-дому плачучи́ прийшла́, І спати плачучи́ лягла́, І не вечеряла!... Не спала: Яка лягла, така і вста́ла, Мов одуріла. Що робить? Сама не знає. А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть: Мара та й годі! Титарівно, В недобрий час з того́ нерівні Ти насміялась! Стало жаль Тобі його... Нудьга, печаль І сором душу оступили, І ти заплакала. Чого? Того́, що тяжко полюбила Микиту бідного того́!

Диво дивнеє на світі З тим серцем буває: У-вечері цурається, В-ранці забажає, Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде. Оттак тепер Не знає, де дітись, Титарівна. Хоч у воду, Аби до Микити!...

. . . . . . . . . . . .

Стережітесь, дівчаточка, Сміятись з нерівні, Щоб не було і вам того, Що тій титарівні!

Як та билина засихала, А батько-мати турбовались; На прощу в Київ повезли́, Святими травами поїли, І все-таки не помогли. Втоптала стежку на могилу, Все виглядать його ходила. І стежка стала заростать, Бо вже нездужає і встать. Так от що сміхи наробили!

А він канув, провалився; Його вже й забули, Чи й був коли. Год за годом, Три годи минули.

На четвертий год в неділю, У оранді на селі, На широкому столі Сліпі лірники сиділи; По шелягу брали І ту саму грали, Що і поза́торік. Дівчата Так само дрібно танцювали, Як і поза́торік. Завзятий, У синій шапці, у жупа́ні, В червоних, як калина, шта́нях, Навпри́сідки вліта козак, Та ще й приспівує оттак: »Та спаси́бі батькові, Та спаси́бі матері, Що нас добули́! Як нас добували, Жито розсипа́ли В-ночі на печі!...«

— »Горілки! меду! Де ота́ман Громада, сотський? Препогане, Мерзене, мерзле парубоцтво! Ходіте биться, чи бороться! Бо я борець...« Не неділю, Не дві, не три і не чотири, Як тій болячці, як тій хирі, Громадою годили Тому́ борцеві. Вередує, Як той панич. І де взяло́сь Таке хиренне! Все село Проклятого не нагодує; А він собі гуляє, пє, Та хлопцям жа́лю завдає Тими́ дівчатами. Дівчата Аж понеду́жали за ним: Такий хороший та багатий! Уже й не бореться ні з ким, А так собі гуляє, Та вечора́ми у садочок До титаря вчащає. А титарівна зострічає, Приспівує, примовляє; »Чи не той це Микита, Що з вильотами свита?...«

Той, це той, що на селі Ти насміялася колись; А тепер сама до його У садочок ходиш, Сама йому, байстрюкові, Як панові годиш.

Не день, не два титарівна В садочок ходила; Не день, не два, як панові, Микиті годила. Догодилась титарівна До са́мого краю, І не счулась... Дні минули, Місяці минають; Мина́ літо, мина осінь; Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й девятий настає, — Настане горенько твоє!

. . . . . . . . . . . .

У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою. До криниці Не води напиться Ледве ходить титарівна, Трохи пожуриться, Поплакати, погадати: Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись?

. . . . . . . . . . . .

Раз у-вечері, зімою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину; То підійде до криниці, То знов одступає... А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає.

Положила на цямрину Титарівна сина, Та й побігла. А Микита Виліз із калини, Та й укинув у криницю, Неначе щеня те. А сам пішов, співаючи, Соцькому сказати, Та щоб ішов з громадою Дитину шукати.

У неділеньку раненько Збіралася громадонька, Та криницю виливали, Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина, Титарівно, в багови́нні! Ой узяли безталанну, Закували у кайдани, Сповідали, причащали, Батька, матір нарікали, Громадою осудили І живую положили В домовину, й сина з нею, Та й засипали землею. Стовп високий мурували, Щоб про неї люди знали, Дітий своїх научали; Щоб навчалися дівчата, Коли не вчить батько-мати.

Борця́ того́ в селі не стало, А люди в Польщі зострічали Якогось панича, — питав: — »Чи жива, каже, титарівна, Чи насміхається з нерівні?« Ото він са́мий! Покарав Його́ Госпо́дь за гріх великий — Не смертію: він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по́ світу ходить, І вас, дівчаточка. дурить Во віки.