Царі

Старенька се́стро Аполлона! Як-би ви часом, хоч на час, Приди́бали таки до нас, Та, як бувало во дні оні, Возви́сили-б свій божий глас До оди пишно-чепурно́ї, Та й заходилися-б обоє Царів, або́-що, воспівать! Бо як по правді вам сказать, То дуже вже й мені самому Обридли тії мужики, Та паничі, та покритки́: Хотілося-б зігнать оскому На коронованих главах, На тих пома́занниках божих. Так що-ж? Не втну! А як поможеш Та як покажеш, як тих птах Скубуть і па́трають, то може І ми-б подержали в руках Свято-пома́зану чуприну. Покиньте-ж свій святий Парнас, Придибайте хоч на годину, Та хоч старенький божий глас Возвисьте, дядино! Та ла́дом, Та добрим скла́дом, хоч на час, Хоч на годиночку у нас Ту короновану громаду Покажем зпе́реду і ззаду Незрячим людям. В добрий час Заходимось, моя порадо!

I.

Не видно ніко́го в Ієрусалимі; Врата́ на запорі, неначе чума́ В Дави́довім граді, Господом хранимім, Засіла на сто́гнах. Ні, чуми нема! А гірша, лихая та люта година Покрила Ізраїль: царева война! Цареві князі, і всі сили, І о́троки, і весь наро́д, Замкнувши в го́роді ківот, У поле вийшли худосилі, У полі бились, сиротили Маленьких діточок своїх; А в городі младії вдови В своїх світлицях, чорноброві, Запершись плачуть, на малих Дітий взираючи. Пророка, Свого́ неситого царя, Кленуть Давида сподаря́. А він собі, узявшись в бо́ки, По кровлі ке́дрових палат В червленій ризі похожає, Та, мов котюга, позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. А в са́ді, В своїм веселім вертограді, Вирсавія купалася, Мов у раї Єва, Подружіє Гурієве, Рабиня царева; Купалася собі з Богом, Лоно біле мила, І царя свого́ свято́го У дурні пошила...

На дво́рі вже сме́ркло, і тьмо́ю пови́тий Дрімає, су́мує Ієрусали́м. В кедрових палатах, мов несамовитий, Давид похожає, і — о цар неситий! Сам собі говорить: »Я... Ми повелим!... Я цар над божіїм наро́дом, І сам я — Бог в моїй земли, Я — все!...« А трохи згодом Раби вечерю принесли́ І кінву доброго сікеру. І цар сказав, щоб на вечерю Раби рабиню привели, Таки Вирсавію... Нівроку — До божого царя-пророка Сама Вирсавія »приспѣ«... І повечеряла, й сікеру З пророком випила, й пішла Спочити трохи по вечері З своїм царем. І Гурій спав; Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось, Що з дому цар його украв Не золото, не серебро́, А лучшеє його добро, Його Вирсавію украв. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі!... А потім цар перед народом Заплакав трохи, одурив Псалмо́м старого Анафана, І знов веселий, знову пяний Коло рабині заходи́всь.

Оттак святі царі живуть! А як же прості? Я не знаю, І раю вам цього́ не знать, Та ні у ко́го не питать, Щоб не завадило, буває...

II.

Давид, святий пророк і цар, Не дуже був благочестивий. Була дочка в його́ Фамар І син Амо́н. І це не диво: Бувають діти і в святих, Та не такі, як у прости́х, А ось які... Амон щасливий, Вродливий первенець його, Лежить, нездужає чогось. Давид стенає та ридає, Багряну ризу роздирає, І сипле попіл на главу: »Без тебе я не поживу́ І дня єдиного, мій сину, Моя найкращая дитино! Без тебе сонця не узрю, Без тебе я умру, умру!« І йде ридаючи до сина, Аж тюпає, немов біжить. А той, бугай собі здоровий, У храмині своїй кедровій Лежить, — аж стогне, та лежить: Кепкує з дурня; аж голосить, Аж плаче, бідний, батька просить, Щоб та Фамар сестра прийшла: »Драги́й мій отче і мій царю! Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла, Та щоб сама ї принесла́, То я, вкусив його, возстану З одра́ неду́га...«

В-ранці рано Фамар спекла і принесла́ Опріснок братові. За руку Амон бере її, веде У темну храмину́, кладе Сестру на ліжко. Ламле руки Сестра, ридає, і рвучи́сь Кричить до брата: »Схаменись! Амоне, брате мій лукавий! Єдиний брате мій! Я... я — Сестра єдиная твоя! Де дінусь я? де діну славу, І гріх, і стид? Тебе самого І Бог і люди прокленуть!« Не помогло таки́ нічого!...

Оттак царевичі живуть, Пустуючи на світі. Дивітесь, людські діти!...

III.

І поживе Давид на світі Не малі літа. Одрях старий, і покривали Многи́ми ризами його́, А все-таки не нагрівали Котюгу блудного сього́. От о́троки й доміркувались, Як нагрівать царя свого́ (Натуру вовчу добре знали), Та, щоб нагріть його, взяли́, Царевен паче красотою, Дівчат старому навели — Да гріють кровю молодою Свого царя! І розійшлись, Замкнувши двері за собою... Облиза́всь старий котюга І роспусти́в сли́ни, І пазурі простягає До Самантянини; Бо була́ собі на лихо Найкраща між ними, Між дівчатами, — мов крин той Зельний при долині Між цві́тами. Ото-ж вона І гріла собою Царя свого, а дівчата Грались між собою Голісінькі. Як там вона Гріла, я не знаю; Знаю тілько, що цар грівся І... і »не позна ю«.

IV.

По дво́ру тихо похожає Старий веселий Рогволо́д; Дружина, о́троки, наро́д Кругом його во златі сяють. У кня́зя свято: виглядають Із Ли́тви князя-жениха́ За рушниками до Рогніди. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела́, Драгим єлеєм полила́ І сипала в огни́ще ладон; Мов ті Валькірії, круг неї Танцюють, граються дівчата І приспівують: »Гоя, гоя, гоя! Новії покої Ну-мо лиш квітчати, Гостий сподіватись!«

За По́лоцком, неначе хмара, Чорніє ку́рява. Біжать І о́троки й старі бояри Із Ли́тви кня́зя зустрічать; Сама Рогніда з Рогволодом Пішла з дівчатами, з народом.

Не із Ли́тви йде князь сподіваний, Ще незна́ємий, давно жа́даний, А із Києва, туром-бу́йволом, Іде ве́прищем за Рогнідою Володи́мир князь со Кия́нами.

Прийшли і город обступили Кругом, і город запалили. Влади́мир князь перед народом Убив старого Рогволода, »Потя« народ, княжну »поя«, »Отіде в волості своя!« — Отіде з шумом; і „растлі ю“, Тую Рогніду молодую, І прожене ю, і княжна Блукає по́ світу одна, — Нічого з ворогом не вдіє... Так оттакії-то святії Отті царі!

V.

Бодай кати їх постинали Оттих царів, катів людськи́х! Моро́ка з ними, щоб ви знали! Мов дурень ходиш кругом їх, — Не знаєш, на яку й ступити! Так що́-ж мені тепер робити З цими поганцями? Скажи, Найкраща сестро Аполлона! Навчи, голубко! Поможи Полазить трохи коло трона! Намистечко, як зароблю́, Тобі к Великодню куплю́. Пострижемо́ся-ж у лаке́ї Та ревностно, в новій лівреї, Захо́димось царів любить. Шкода і олово тупить: Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи. На що́-ж себе таки́ дурить? Ходімо в селища: там люди! А там де люди, — добре буде; Там будем жить, людий любить, Святого Господа хвалить!