Цар і аскет

Посвячую С. І. Щербацкому. В непривітній, далекій чужині, В наддунайській столиці шумній Мов криницю посеред пустині Я найшов Тебе, друже Ти мій. І як рад, хто в пустині кочує. Край криниці в жару спочивать. Так і я, одинокий в тім здвизі, Із Тобою любив розмовлять. Як криниця і небо і зорі Відбива на перловому дні, Так слова Твоі чесную душу, Світлий ум виявляли міні. Про індійську краіну чудову, Про індійського духа розвій Ми не раз заводили розмову — Тут уважний слухач був я Твій. Так прийми-ж отсю вбогую пісню, Одну вітку з індійських дібров, Яко спомин далекого друга, Наших щирих, братерських розмов.

I.

Дух гордости, що дмесь понад людство І світ увесь опанувати хоче І в своім ході топче серце людське Зарівно з червяком мізерним — він Не згиб іще й мабуть во вік не згине. В порфірі царській, у вояцкій збруі, В аскетовім лахмітю чи в словах Бездушних книжників ховаєсь він, Немов змия в сухому листю: ось-ось, Коли найменш єі ти сподівав ся, Вона з укритя вилізе й страшними Сувоями опутає тебе, Затроіть душу зубом йідовитим.

Колись лице Медузи Форкісівни Ту силу мало, що зміняло в камінь Усякого, хто в него зазирнув.

Поезіє, красавице чудова, Твоє лице подібну силу має Зміняти камінь самолюбства й злости У сльози, в співстражданє до людей.

От тим то ти завзятий, вічний ворог Змийі страшноі — гордощів надлюдських. Окрилюючи духа ти заразом Змяхчаєш серце, вказуєш єму, Як много спільного, і горя й сліз І радощів дрібних і зла і блудів, Наймогутнійших, велитнів людськи́х, З найслабшими, потоптаними вяже. Ти вказуєш в картинах незабутних Капризи долі, що могучих, славних І благородних із вершин людства Скида на дно і втоптує в багно І серце йіх разить стома мечами, Щоб знов потім, очищених стражданєм, Явить йіх в людскости найкрасшім блиску.

Ти, що в душі Софоклевій колись Сліпця Едіпа постать оживила, Ти, що Шекспірови вказала шлях, Як самовладця і тирана Ліра Перетворить в дитину-чоловіка — Навчи й мене вкраінським тихим словом Причарувать замерклі, старосвіцькі Величні постаті з над берегів Святого Гангеса — старця-аскета Грізного Вісвамітри, і царя Прекрасного, мов місяць в повнім блиску, Великого страдальця Гарісчандри.

II.

У краю Ко́саля в великім лісі Жив в давню давнину пустинник славний Брахманець Вісвамітра. Походив він З богатоі сімйі, не знав ніколи горя, Мав жінку і дітей і жив щасливо. Та вичитавши у брахманських книгах Про величезну силу й міць покути, Котра перемага людську́ природу, Дає безсмертність, силу, щоб в повітрі Літать, вмирати й воскресать, в огні Стояти й не горіти, навіть силу Богів перемагать, небесні брами Ломать і паном буть на всю вселенну, Він забажав все те собі здобути. Вглубившись пильно у святіі книги Він вичитав із них усе: коли І як потрібно брати ся до діла, І як єго вести і як вершити. Тоді покинув жінку, діти, дім, Близь міста Косаля в великий ліс Пішов і там в гущаві найгустійшій Серед гадюк і тигрів і дерев Молив ся духом і мовчав устами, В одежі із кори сухоі, босий, Простоволосий, постив, не змигнув Ні разу оком у твердій молитві, На терню спав і тіло сік різками, Руками за гиляку учепившись Цілими днями висів над огнем І дух свій углубляв в таємність Брами. Так вісім літ минуло тій покуті. Про Вісвамітру скрізь пішла по краю Велика слава. Вченіі брахманці, Святі аскети і царі побожні Сходили ся до него, щоб послухать Єго розмови і єго молитви, Поцілувать єго зівялу руку, І доступить єго благословенства. І говорив з усіми Вісвамітра Розумно, людяно, та розтлівала У серці в него гордість безконечна. І подвойів він ще свою покуту, День в день доводив тіло до зомліня, Щоб дух скріпити, прояснити думку.

І вже девятий рік отак минав. Ще день один, ще ніч одна, й скінчить ся Страшна покута, дух розверне крила, Просьяє наче сонце над землею, Все обійме, всі тайники зглубить, Все опанує, і не буде в світі Ні понад світом для єго́ границі. Ще день один, та се найтяжший день. Найменша похибка, найменша слабість Чутя і волі знівечити може Плід довголітньоі єго покути.

Стоіть в твердій молитві Вісвамітра, Стоіть мов камінь, не поворухнеть ся. Демони страшить стать єго худая, Поморщена, порепана від спеки, Корою вкрита, довгеє волосє Не чесане, скудовчене вітрами І слотами. Ще день один, ще ніч Одна, і щезне сила всіх демонів, І перейде вона до Вісвамітри, Що станесь йіх князем непоборимим.

Та цар демонів, Рудра бачив се І в серці своім вчув трівогу зимну І так почав сам в собі помишляти: „Ще день один, а сей аскет худий Покутою здобуде божу силу І змусить нас усіх, щоб перед ним Впадати на коліна, буть єму Рабами й слугами до віку. Сила Єго молитви і єго стражданя Не позволя міні єго торкнутись; Покус моіх давно він не лякаєсь. Щож маю я вчинити, щоб від разу Понівечить весь плід єго покути? Як доведу єго до того, щоб Схибив в чім небудь у остатній хвили?“

Так клопотав ся цар лісних демонів, Що любить всякі перепони класти Святим аскетам та й усяким людям Так міркував, аж впав на добру думку І зараз взяв ся виконать єі.

III.

У тому лісі полював в ту пору Цар Гарісчандра, Косалі володар. Високий, статний, молодий, вродливий, Недавно ще він на престолі сів, Недавно з Сайвією одружив ся, Красавицею з княжого гнізда, Недавно радощів зазнав батьківських: Рогіта, син єго, семиліток, Мов сонце красний, ріс єму на втіху.

Сего побачив Рудра, цар демонів, І в тійже хвили голосом жіночим Незримий у гущаві закричав: „Ратуй! Ратуйте! Гину! Бють, мордують!“

Спинив ся цар, послухав… Благородна Душа звору́шилась. Не довго й думав, А кинувшись туди, де чути голос Трівоги й болю, закричав: „Не бій ся! Я тут! Я цар! Спішу тобі в підмогу!“ І біг ломаючи перед собою Колюче тернє і густіі корчі. Крик не вгавав. О́гнівавсь Гарісчандра І крикнув голосно як тілько міг: „Що за безумець там огонь у поли Своі збирає? Що за нелюд сміє Напастувати жінку беззахистну У мойім царстві, тут, де я паную, Де я зближаюсь? Блиск моєі сили Спалить єго! Із мого лука стріли Пявками стануть, що із жил єго Нехибно тепле висосуть житє!“

Так кричучи на поляну прибіг, Серед котроі між дерев високих Стояв на покаяню Вісвамітра. Зжахнув ся цар побачивши єго, Пізнав, що демонська була покуса, Рад був сховатись, щезнути, пропасти, Та вже було за пізно.

Вісвамітра Почувши крик могучий Гарісчандри Розсердив ся і скрикнув: „Чи сказив ся?“ І в тійже хвили щезла міць єго, Щез добуток девятилітних трудів, Пропало все, що мав він осягнути, І він почув себе таким слабим, Безсильним, грішним, злим, від святости Далеким, як колись у світі був. І запалав страшенний гнів у серці Єго на Гарісчандру. Мов мара Грізна він обернув ся до царя І крикнув: „Га, безумний! Стій! Чекай!“

Схиливши очи і зложивши руки На груди, мов перед святим, стояв Цар Гарісчандра, поки звільна, ледви Волочучи зівялі в постах ноги, Прибли́зив ся до него Вісвамітра. Тоді, упавши перед ним на землю Заговорив покірно Гарісчандра: „Не гнівай ся, угодниче святий! Не з злоі волі, не з плохоі думки Я перебив твою тишу глибоку І збунтував твою молитву! Пробі, Кленусь тобі, лиш крик отой болющий, Жіночий крик, що тутка роздавав ся І помочи благав, мене спонукав До того, що я з криком тут явивсь.

Вісвамітра.

Нещасний! Як би знав ти, кілько горя І страти крик твій причинив міні!

Гарісчандра.

Святий покутниче! Хай вишній Індра Мене хоронить від лихоі думки! А сам скажи, чи чувши крик такий Не мусів я з святого обовязку На поміч бігти? Тож не сердь ся, отче! Давати дари, правом захищати, Оборонять мечем і крепким луком, Сеж обовязки головні царя.

IV.

Свою сердитість переміг аскет, Та думки він про пімсту не покинув. І вид приймаючи святий та божий У серці своім міркував: „Чекай! На обовязках своіх йіздиш ти, На обовязках я тебе спіймаю!“

Вісвамітра.

Се правду ти сказав, могучий царю. Та доповідж до решти вже: кому Давати дари? Захищать кого? Оборонять кого мечем і луком?

Гарісчандра.

Давати дари поперед усіх Брахманцям мудрим і святим аскетам А також всім убогим і потрібним; Давати захист сиротам і вдовам І всім покривдженим; меча і лука Вживать на кривдників і розбишак.

Вісвамітра.

Так от се я стою перед тобою, Брахманець і аскет, і ти вважай Сповнить на мні свій перший обовязок. Я-ж сирота, покривджена тобою, Бо своім криком безголовим ти Відняв у мене плід девятилітніх Заслуг і трудів, всю чудовну силу, Що завтра мала наче ясне сонце На всі світи́ велично заясніти. Отак покривджений я захисту Шукаю в тебе і повинен ти Сповнить на мні свій другий обовязок. Хто кривдник тут і розбишака — знаєш, Так сповнюй же й свій третій обовязок!

На серці похололо в Гарісчандри. Блідий, тремтячи наче лист осики, Похилений, мов тростина від вітру Стояв покірно він перед аскетом.

Гарісчандра.

Страшний мій гріх, вина моя безмірна! Сам бачу, що нічим єі не в силі Спокутувать! Та змилуй ся, святий Угодниче, не знівеч, не зітри Мене від разу в прах своім проклятєм, Як я на теє заслужив! Не має Страшнійшого під сонцем ні на небі, Як гнів святих, брахманцеве проклятє! Скажи, яку принять міні покуту? Якіі дари дать тобі? Промов же! Все, все, чого ти тілько забажаєш, Хоч як би важко се міні прийшло ся, Все дам тобі, щоб гріх свій відмолити.

Вісвамітра.

Нехай-же буде так, як ти говориш! Скажи-ж тепер, що можеш дать міні?

Гарісчандра.

Богато срібла, золота й каміня Чимало дорогого.

Вісвамітра.

Се за мало.

Гарісчандра.

Весь мій маєток, сел і міст чимало.

Вісвамітра.

І се за мало.

Гарісчандра.

Все царство, весь мій край від гір до моря.

Вісвамітра.

Приймаю се, та сего ще за мало.

Гарісчандра.

Чого-ж ще більше в мене ти жадаєш?

Вісвамітра.

Того, що всім тим дарам є корона: Жадаю права — царську жертву діять.

Гарісчандра.

Значить, жадаєш, щоб я й царську власть Тобі віддав?

Вісвамітра.

Жадаю.

Гарісчандра.

Буде так. Усе тобі прирік я, весь я твій, То й право се тобі я передам.

Вісвамітра.

Жадаю, щоб ти зараз се вчинив. Отам твій кінь осідланий стоіть, А ось на тобі царський плащ злотистий. Сей плащ віддай міні і на коня Всади мене, а сам за поводи Коня візьми й веди мене у город І по дорозі викрикай: „Гей люде! Я Гарісчандра, доси ваш володар, По божій волі нині уступаю І власть свою сему́ передаю. Се Вісвамітра, се святий угодник, Що вам від нині буде царювать!“ Отак кричи, а в Індровій божниці Передаси міні свою корону. Коли сего́ не схочеш учинити, То видко буде, що лиш на устах Все маєш обовязок, а не в серці. Та знай, що всемогущий мій проклін В такому разі не мине тебе.

Гарісчандра.

Святий аскете! Не допустить то́го Високий Індра і пресвітлий Агні, Щоб я ломав раз даний заповіт. Все те, чого від мене ти жадаєш, Наскрізь оправдане й не може буть Інакше, і усе те я сповню!

І знявши царський плащ свій, він надів Єго на Вісвамітру. І привівши Коня, він посадив на нім аскета, А сам узяв за поводи коня І мов слуга у город попровадив.

V.

До заходу хилилось сонце ясне, Коли в високій Індровій божниці В димах пахучого кадила, серед Врочистих співів і молитв горячих Цар Гарісчандра передав свою Корону Вісвамітрі, передав Найвисше право — царські жертви діять. Приняв корону з рук єго аскет, Та не вкладаючи єі на себе Оттак до Гарісчандри обізвав ся.

Вісвамітра.

Ще я не цар, то-ж про одну ще річ Позволь тебе спитати. Чи ти знаєш, Що писано в законів царських книзі? Сли цар живий передає свою Корону другому, то з нею разом Повинен дать єму і царську жертву, А ні, то тілько скарбу золотого, Щоб царську жертву можна окупить.

Гарісчандра.

Се справді так, і я нічим не хочу Супротив тих законів прогрішитись. Та тілько я-ж увесь маєток свій, Усе добро, всі скарби і все царство Віддав тобі, так відки-ж я візьму?

Вісвамітра.

Хібаж закон питає, відки ти Візьмеш? Хібаж для того, що тобі Не звісно се, зміняти божу волю? Візьми де знаєш, вижебрай, вкради, А те, чого закон жадає, дай! Інакше знай, що не мине тебе Моє проклятє.

Гарісчандра.

Змилуй ся, святий! Усе тобі віддавши, я лишив ся Убогий, голий. Тілько жінка й син Міні лишились. Та про те не бійсь, Свій обовязок я сповню нехибно. Пожди лишень, дай час міні здобути На стілько скарбу, скілько потребуєш, А я напевно все тобі віддам.

Вісвамітра.

Нехай і так! Та сам міні скажи, Як довго маю ждать на твій дарунок?

Гарісчандра.

Я думаю, що місяць до́сить буде, За місяць чень на скарби розживусь.

Вісвамітра.

Ну, памятай же! Пристаю на се, І з тим вкладаю царськую корону. Ну, а тепер скажи міні, коли Ти передав міні свою корону, Своі права́ і все своє добро: Хто тут є пан і цар у сьому краю?

Гарісчандра.

Ти, батьку, і ніхто окромі тебе.

Вісвамітра.

А чим же ти тепер себе вважаєш?

Гарісчандра.

Підданим твоім вірним і слугою.

Вісвамітра.

Сли так, так ось тобі є розказ мій: Із свого дому і з усього краю Ти з жінкою своєю й сином маєш Ще нині геть іти без відволоки. Всі шати дорогіі, всі прикраси Лишивши тут, ти мусиш із кори Тверду одежу сам собі пошить. А через місяць у преславний город Вара́насі прийти повинен ти І перед брамою на мене ждати, Держачи на готові стілько грошей, Що йіх на жертву царськую потрібно. Іди-ж і доки все се не сповниш, Моє проклятє висить над тобою!

VI.

„Не плач, моя голубко сизокрила, Моє ти сонце, квіте мій рожевий! Се божа воля, обовязку сила, Що нас нараз із висоти спихає В глубоку пропасть. Власть, богацтво, слава, Все те, що доси окружало нас, Всміхалось нам, пестило нас, кохана, — Все те лиш сном було. Пресвітлий Індра Шле свойого слугу, щоб нас збудив. Не плач же, серце! Не в тім блиску й славі, Не в власти царській, шатах і палатах Лежало щастє наше, а в любові Взаімній, щирій, в нашому дитяти. Сих скарбів нам ніхто не відібрав І відібрать не може. Так вспокійся-ж! Важкая проба жде нас, та єі Знесімо мужно, з супокійним серцем, Щоб не загибілю було для нас Се лихо, а заслуги жерелом!“

Так потішав дружину Гарісчандра, Коли під ніч, беззахистний і голий, Погрозою брахманського проклятя Прогонений, з палат і з міста сво́го В далеку йшов, непевную дорогу. Обтерла очи Сайвія прекрасна І взявши хлопчика за руку, боса, Ледви одіта, мовчки, тихо йшла За мужем.

Город весь заворуши́в ся. Айодіі міщане як уздріли, Що цар йіх геть іде, немов невольник, Юрбою вийшли всі за ним і стали Поперек шляху, впали на коліна І слізно почали благать єго: „Куди се, наш володарю, спішиш, Нас бідних без опіки покидаєш? Кому віддав ти в руки нас? Чи він, Новий наш пан той, висохлий як скіпка, Зуміє нас в пригоді боронити? Чи схоче він судити нас по правді І милувать по людськи, скоро міг Тебе, наш соколе, обдерти з власти Й без милости, під ніч, прогнать із дому, З поміж людей, мов дикую звірюку?“

Почув се Гарісчандра, зупинив ся І супокійно до міщан промовив: „Брати моі і діти, не сумуйте! Не плачте надомною і пустіть Мене туди йти, де могуча доля Встелила нам дорогу. Спогадайте, Що не без волі божоі се дієсь. Коріть ся свому вла́дарю новому, Міні-ж простіть, коли в чім не по правді, По людській слабости й нерозумію Я з вами поступив, і прощавайте!“

Жінки Айодіі поперек шляху Єго забігли й так заголосили: „Куди-ж ти йдеш від нас, красітко наша, Наш квіте запахущий, наша мати? Побудь іще одну хвилину з нами, Най наші очи мов ті божі бжоли Впивають ся красою личка твого! Колиж тебе побачимо опять? О горе! Той, що ще сьогодні рано На слоні йіхав, а довкола него Юрбою слуги, перед ним князі, При нім брахманці, а за ним вельможі, — Той пішки ось іде й камінє остре Під босі ноги підгорта! За ним Препишна квітка, рано ше цариця, Тепер убога як раби́ня, сумно Спішить, дитя за ручку ведучи! О біле личко, як же швидко ти В дорозі сій від спеки почорнієш! О кучері пахущі, як же швидко Із шляху курява на вас насяде! О біднеє дитятко, як же ти Знесеш сю довгу а тяжку дорогу?“

Почув се Гарісчандра, зупинив ся І так крізь сльози до жінок сказав: „Не завдавайте нам, о сестри, жалю, Не віднимайте душам нашим силу Таким голосіням! Дасть Бог, ми ще Побачимось у ліпшім стані з вами.“

Почув се Вісвамітра, що таємно Ішов за ним, і ставши серед шляху З погордою отак сказав до него: „Кшатріє віроломний! Тьфу на тебе! Чи то́ твоє святе, велике слово, Твоі присяги, правда твоіх уст, Що царство ти віддав міні своє, У всім прирік мою сповняти волю, І зараз же з міщанами отсими За городом вмовляєш ся зрадливо, Щоби мене опять з престола скинуть І власть із моіх відобрати рук?“

Немов змия вкололо Гарісчандру Се слово в само серце, та уста Не сміли з Вісвамітрою змагатись. Схиливши смирно голову він тілько Одно промовив слово: „Йду вже, йду!“ І взявши жінку дорогу́ за руку Прудкими кроками пустив ся йти. Не здужала від разу слабосила І ніжна жінка поспішить за ним, Та ще з дитиною. Коли-ж вона Поперед Вісвамітру проходила, Той разом палицю свою підняв І вдарив нею бідную царицю. Оглянувсь на удар той Гарісчандра, Горячі сльози полились з очей, Та з уст єго ні словечка докору Не вийшло. Власним тілом заступив Свою дружину, взяв дитя на руки І ще раз вимовив: „Іду вже, йду.“ А більше там ні слова не промовив.

VII.

В недолі, кажуть, звільна час минає, Та швидко місяць проминув в недолі Цареви Гарісчандрі. Пилом вкритий, Від сонця обгорілий, у одежі З кори, з дитятем хорим на руках, З дружиною прибитою нещастєм І голодом і недостатком, він Помалу наближав ся перед брами Преславноі столиці бога Сіви, Варанасі. А в брамі, глянь, уже Мучитель невмолимий, Вісвамітра Стоіть, єго приходу дожидає. Побачивши єго, вклонив ся низько Цар Гарісчандра, честь єму віддав, А потім так промовив до аскета.

Гарісчандра.

Поклін тобі, святих усіх оздобо! Ось я на розказ твій явив ся тут. Скажи, чого тобі від нас потрібно?

Вісвамітра.

На царську жертву грошевий дарунок Ти обіцяв міні. По него я Прийшов і надіюсь, що ти додержиш Обіцянки й не схочеш, щоб спалило Тебе моє страшеннеє проклятє.

Гарісчандра.

Спаси мене від него, світлий Боже! Та як міні твою сповнити волю, Я й сам не знаю. Все тобі віддавши, Я сам лишив ся бідний. Всю надію Я покладав на княжую сімію Моєі жінки. В край єі батьків І роду славного я й обернув ся, Покинувши косальський рідний край. Та горе нам! У братобійчім бою Погиб весь рід єі. Міста і села Й палати йіх понищені, маєтки Спліндровані, і не лишивсь ніхто, Щоб нам, убогим жебракам, подав Хоч ложку страви. З того краю сліз І попелу й руіни, де й свою Надію поховали, ми йдемо Отсе. Роби тепер, що хочеш з нами, А скарбу золотого в нас нема.

Вісвамітра.

Не хочу знать ні вас, ні ваших глупих Надій! А що обіцяно було, Те мусить буть міні. Коли-ж не буде, То мій проклін упаде на всіх вас.

Гарісчандра.

О стій, о стій, не проклинай нас, отче! Чи бач, ще місяць не минув цілком, Ще на полудні сонце, ще пів дня Лишилось нам! До вечера зажди!

Вісвамітра.

До вечера зажду ще, так годить ся. Та знай, коли до вечера не буде Твій дар у мене, будеш ти проклятий, І згинеш з тілом разом і з душею На віки вічні!

І пішов аскет, А цар лишивсь в трівозі і в задумі. На камени під брамою усівши. Схиливши голову, сціпивши губи, Важкую думу думав Гарісчандра.

VIII.

„Куди міні нещасному подітись? Де стілько золота здобуть, щоби Заспокоіть неситого брахманця? Приятелів богатих тут не маю. В чужих людей не випрошу нічого. Украсти, зрабувати — гріх страшний. А як не дам єму, чого він хоче, То ще страшнійше жде мене нещастє. Проклятий від могучого аскета Я згину марне, стану червяком, Остатнім, найпідлійшим твором божим. Хіба себе самого у неволю Продать? Отсе мабуть найлішше буде. В неволі певно я зазнаю муки, Та хоч сповню обіцянку свою, А вольними і чистими остануть Моя кохана жінка й мій синок“.

Так звільна у єго душі високій Важкая думка спіла-доспівала. Коли в тім жінка Сайвія чудова Єго задуму перервала сими Словами.

Сайвія.

Царю, голубе мій сизий, Чого тут довго думать? Лиш один Тут вихід бачу. Слова свого ти Ломать не можеш, се була би ганьба, Було б нещастє вічне для нас всіх. Не має висшого над обовязок, Над непохитную правдивість, друже! Значить, один тут вихід лиш остав ся.

Гарісчандра.

Який?

Сайвія.

Тобі свобідним бути треба, Ти цар… Жінок найдеш собі досить… А я…

Тут тяжко-важко заридала І не могла скінчить своєі мови. До серця пригортаючи дружину І поцілунками з лиця єі Спиваючи гіркі, горячі сльози, Ледви єі вспокоів Гарісчандра.

Гарісчандра.

Душе моя! Вспокій ся, не ридай! Важка на нас мабуть надходить проба, Та твердо ми перенесім єі. Не плач! Чень Бог якусь нам вкаже раду.

Сайвія.

Він вказує єі! Послухай, друже! Продай мене в неволю й заплати Свій довг аскетови! О, не лякайсь! Ти-ж будеш вольний, ти могучий лицар, Стрілець преславний. Швидко зможеш ти Чи в службі царській, чи в кровавім бою Здобути тілько, щоб нас викупить. А як би ти продав ся сам в неволю, То що без тебе я сама почну, Без захисту, без роду, без маєтку? Або голодна смерть мене чекає З отсим дитяточком малим, або Така-ж неволя.

Вчувши сі слова Страшенно, важко заридав володар, Зомлілий впав на землю наче труп. Нещасна жінка, бачучи єго Зомлілого, схилила ся над ним, Щоб своіми слізми єго відтерти, Та голод, спрага й безконечне горе Із неі виссали всі сили. З тихим зойком Вона край мужа свого в порох впала Мов нежива. А біднеє дитя, Побачивши, що батько й мати так Лежать, посиніли, не ворухнуть ся, — Заплакало і ходячи круг них, Слабими рученятами старалось Збудити йіх і дви́гнути з землі.

IX.

На крик дитини старець Вісвамітра Явив ся знов і бачучи царя Зомлілого, холодною водою Єго побризькав і єго дружину. Прокинувсь із омліня Гарісчандра, Та бачучи вірителя грізного Опять зомлів. Озлив ся Вісвамітра, І копнувши єго ногою, крикнув:

Вісвамітра.

Вставай, вставай, о царю Гарісчандро! Вже сонце геть з полудня похилилось! Вже недалеко вечір! У кого Є на сумліню довг, той спать не може. Вставай і думай, як довгу позбутись! „Лиш правдою се ясне сонце сьяє, На правді твердо ся земля стоіть; Правдиве слово вік-віків тріває, На правді утвердилось небо й світ. Сто тисяч жертв із коней і волів Клади в один бік на вагу посполу, А в другий бік лиш змисл правдивих слів То правда перетягне все до долу.“ Ти тямиш ті священніі слова Святоі Веди? Уважай, щоб нині Твоя обіцянка була такою-ж Правдивою! А то прийдесь тобі Ваги проклятя моєго зазнати!

Сказавши се знов геть пішов аскет, А Гарісчандра мов безумний з болю, З тяжкоі муки кидавсь і стогнав.

І знов до него жінка підійшла, І тихими, сердечними словами Єму потіху капала на душу І додавала сили і відваги До лютого, нечуваного діла. „Мій друже! — мовила, — не піддавай ся Надмірній тузі! Се-ж лиш на часок Розстатись нам. Ходім лишень на торг! Чень Бог пошле нам ласкавого пана, Тобі поталанить на скарб розжитись, І всі ще в щастю ми заживемо!“

Зневолений погрозами аскета, Словами жінки, горем безконечним, Вкінці з землі підняв ся Гарісчандра І руки заломав і тяжко плакав, А далі випрямивсь і так сказав:

Гарісчандра.

Га, так і буть! Моя дружино мила, Сповню, що кажеш! Підніму на тебе Прокляту руку. Мов остатній нелюд, Мов дикий людойід продам тебе. Ох, не на те я брав тебе у батька І не на те пестив тебе в палатах, Щоб так з тобою розставатись нині! Та що робить! На все те божа воля.

І мов убитий, весь позеленілий З тяжкого болю, він повів єі У город, на базар, де продавали Невольників. І ставши на базарі Почав кричать, хоч серце в ньому рвалось: „Гей, гей, купці, богатіі міщане, Послухайте, що я вам сповіщу! І не питайте ви менє: хто я? Я нелюд, я безумний, лютий звір, Я грішник і дводушник! Бачте, я Веду на продаж сю свою дружину, Свою кохану, вірну жінку — й серце Не трісло в мене і не всхла рука. Сходітесь! Придивіть ся йій! Хто з вас Бажає сю мою голубку милу Собі в невольниці купить — озвіть ся!“

Такеє прокричавши, заридав Страшенно Гарісчандра. З дивним дивом Довкола него сто́впились купці. Гляділи то на него, то на жінку, Та приступить не важив ся ніхто.

X.

Аж ось з юрби, що мовчки там стояла, Ззираючись на сю чудну́ появу, Якийсь старий брахманець протиснув ся І к Гарісчандрі близько підійшов.

Брахманець.

Говориш, друже, що готов продати Отсюю жінку? Дай лиш, я погляну! Здаєть ся, молода, здорова, й гарна. Ну, щож, давай, я буду за купця. Біда з жінками, друже мій, неправда? Ти певно не з добра й свою отсе На продаж вигнав. А мене моя Також сюди пригнала. Бачиш, я Старий уже, та спокусив нечистий, Що з молодою оженивсь. Гай, гай! По невчасі пізнав я, у яку Пригоду вскочив! До гори ногами Весь тихий дім міні перевернула! Все йій не в лад, все йій подай, зроби, І все не так! А скажеш що — кричить, Лящить, руками і ногами трепле, Трохи що бить старого не хапаєсь. Сегодні ось мов мокреє рядно Пристала: йди та йди міні на торг, Купи невольницю, щоб до послуги Була! Я не богатий чоловік, Та що робить! Ще й богови в душі Подякував, що лиш на тім і стало. А то бою ся, друже мій, що швидко Вона напре на мене, щоб пішов Невольника купить йій молодого! Та я розговоривсь, а ти мабуть Спішиш ся! На-ж тобі, мій друже, гроші: Сто рупій золотих. Се гріш чима́лий. Я лиш для тебе так даю, бо знаю, Що не велить закон тобі з брахманцем Ні торгуватись, ні глядіти навіть На гроші, що він дасть тобі. Ось тут У правий ріг поли завязую Тобі всю суму. А тепер небого Ходи зо мною!

І він взяв за руку Царицю, та вона в трівозі й болю Немов окаменіла.

„Ну, ходи!“ Брахманець грізно крикнув і за коси Нещасну вхопивши почав жорстоко Тягти і шарпать.

Бачучи, що матір Так тягнуть, хлопчик вхопив ся за ноги Єі, і по при неі біжучи́ Кричав: „Матусю! Мамочко! Куди ви? Візьміть мене з собою! Мамо! Мамо!“

„Геть, пуцьвірку!“ — сказав брахманець гнівно, І копнув хлопчика ногою, так, Що той на землю впав. Та швидко бідне Знов схопилось і кричучи „Матусю!“ За мамою ридаючи побігло.

Сайвія.

О пане мій! Постій іще хвилину! Єдину ласку сю міні зроби, Купи́ ще се дитя! Хоч я твоя, Та вір міні, без него швидко я Умру, й задармо страчене пропаде Твоє добро.

Подумав кілька хвиль Брахманець, щось проворкотів, а далі Добувши гроші знов до Гарісчандри Вернувсь і гроші завязав єму В припіл. Потому жінку і дитину Звязавши разом, поволік обоє І швидко щез у торговій юрбі.

XI.

„Та, на котру ніколи доси вітер Холодний не повіяв, сонце не світило, Тепер пішла в тяжку, ганебну службу! Коритись мусить злій хозяйці, гнутись Під тягаром, з криниць носячи воду, Із ліса дро́ва! Та, котроі руки Мов пучки рожі ніжні, запахущі, Тепер надавлювать мозо́лі мусить На пальцях, мелючи на жорнах збіжє Та хусти перучи у річці! Та, Котроі ясного обличя з простих Людей ніхто й побачити не смів, Тепер за коси шарпана прилюдно В неволю, на збиткованє пішла! О боже мій! Що стало ся зо мною! О Сайвіє, житє моє, мій раю! О сину мій, дитя моє єдине! Се я, поганець, вас довів до того! Я нелюд! Я проклятий! І все те Я мусів бачити на власні очи, І очи ті у мене не посліпли! Все те переболіти мусів серцем, І серце ще не трісло там у груди! О горе, горе, як бездонне море, Тепер я чую, що ти з головою Мене покрило і до віку вже Не випустиш!“

Оттак ридав і плакав Серед базару Гарісчандра бідний, Волосє рвав на собі і об землю З розпуки бив ся.

Раптом розступилась Юрба, і Вісвамітра появив ся.

Вісвамітра.

Приходжу, Гарісчандро, по твій дар. Пора тобі своє сповнити слово.

Гарісчандра.

Візьми, святий! Ось все, що я добув.

З поли єго сквапливо вивязав Ті гроші Вісвамітра й люто плюнув.

Вісвамітра.

Гидкий кшатріє! Що се ти задумав Робити дурня з мене? Жмінку підлих Сих срібних рупій ти даєш міні На окуп жертви царськоі? Мабуть Ти хочеш, щоб прокляв тебе я зараз!

Гарісчандра.

Угодниче! Купець, що гроші ті Ввязав міні, брахманець чесний був, І він сказав, що золотих сто рупій Дає.

Вісвамітра.

Сам бачиш, що се срібняки!

Гарісчандра.

О горе бідному міні! Мабуть Якийсь недобрий демон відмінив Ті гроші, бо-ж брахманцеви святому Ошукувать — зовсім не до лиця.

Вісвамітра.

Мабуть ти сам задумав ошукати Мене. Та ні! Я не дарую свого! Роби що хоч, а решту грошей зараз Добудь міні і довше не крути!

Гарісчандра.

Пожди ще батечку! Ти-ж бачиш, я Нічого вже не маю на всім світі. Сих жмінка грошей — сеж ціна кровава, За них то жінку й сина я продав.

Вісвамітра.

Байдуже се міні. Ще три години, Заким за гори ясне сонце сяде. Той час іще готов тобі я ждати, Та довше ні хвилини не зажду.

Сказавши се помалу віддалив ся.

XII.

Не міг нічого думать Гарісчандра. Розпука мов гадюка ссала серце І мозок бідного. А далі встав І мов безумний знов зачав кричати.

Гарісчандра.

Гей, гей купці! Сходіть ся! Подивіть ся! Кому такий як я невольник здав ся, Купіть мене! До всякоі послуги Спосібний, до найтяжшоі роботи!

І знов юрба цікавая зібралась Довкола него, та ніхто з купців Не наближав ся. Враз поспішно всі Розскочились і вулицю зробили. До Гарісчандри прямо йшов купець, Якого певно він не сподівав ся. Се був Чандал — псобийник, кат і сторож Кладо́вища, огидлива поява. Вонючий, волохатий-стрепіхатий, Немов у кабана два кли із рота Стирчали, з шкур шакалів одежи́ще На голові вінок мав з трупа знятий, В руках на шнурі псів цілую низку Наловлених по городу волік. Отсей купець, котрого дотик сам Нечистий і страшний, мов гріх смертельний, На Гарісчандри крик підбіг живенько.

Чандал.

Міні, міні невольника потрібно! Скажи небоже швидко, кілько хочеш За себе взять? Я дам! У мене грошей Досить. А праці не лякайсь моєі! Тобі у мене, синку, добре буде.

Гарісчандра.

Хто ти, страшна, невидана появо?

Чандал.

Ого, невидана? Мене, небоже, Всі знають в гарнім місті тім. Я пан Великий, хоч усім смертельним служу. Кому дасть бог чи то на паль попасти, Чи то на шибеницю, чи під меч, Той все через моі проходить руки. І ще, небоже, не було нікого, Щоб жалувавсь на кепськую обслугу. А ті, котрим бог дасть без мене вмерти, Також по смерти йдуть до мене. Я Остатнє ліжко стелю йім — з огню, Остатню плату дістаю від них: Сорочку з умерлого, покрива́ло І що там ще лучить ся. Ну, а так Крім того, бачиш, песиків ловлю По городу — також спасенне діло, Шакалів бю — йіх там у моім місті На кладови́щі коло трупів купи, Так що й заснути не дають. Ходи Небоже! Гарно будем жити разом!

Гарісчандра.

Ратуй мене, високий Індро! Стати Невольником нечистого чандала, Значить на віки стратить тіло й душу, Значить спуститись на найглибше дно Пониженя й погорди! Ні, нізащо Сего́ не вчиню! Краще вже нехай Клине мене аскет, нехай від разу Проклін єго спалить мене на попіл, А в сю огидну службу не піду!

Ледви се вимовив, аж Вісвамітра Явив ся. Гнівом запалали очи Аскета, хмара на чолі лягла.

Вісвамітра.

Ну щож, чандал отсей, як чую, хоче Велику суму дать за тебе. Чом-же Єі не хочеш взять і заплатити Міні належну суму за мій окуп?

Гарісчандра.

Святий аскете! Адже царський рід мій! Неволя у чандала осквернить На віки вічні і мене самого І весь мій рід і все моє імя.

Вісвамітра.

Брахманцеве-ж проклятє гнеть спалить Тебе, в огонь пекельний вкине твоіх Всіх предків і потомків. Вибирай!

Гарісчандра.

Нещасний я! І вибору міні Не має! Змилуй ся, святий аскете! Ось клінно я до твоіх ніг паду, Твоі коліна обіймаю, порох Слізми змиваю з твоіх стіп. Помилуй Мене! Не погубляй з душею й тілом! За довг, що винен я тобі, прийми Ти сам мене в невольники! Без слова, Без волі власноі я все готов Робить для тебе до самоі смерти.

Вісвамітра.

А ну, коли в неволю ти міні віддав ся, То я з тобою, як з невольником Зробити можу, що міні забагнесь. І ось чандалу сему я тебе За золотую суму продаю.

Аж скочив з радости чандал, і зараз Відрахувавши гроші Вісвамітрі Невольника свойого Гарісчандру Звязав тим самим шнуром, на котрому Були нанизні собаки. Мов мертвий Давав усе робить з собою бідний, Стояв, немов осліпши і оглухши, Аж поки палки довгоі ударом Чандал не пробудив єго. Оттак То тягнучи, то палкою бючи́ Єго й собак посполу, серед грубих, Огидних жартів, насміхів, пісень, Чандал потяг за город, де стояло Кладо́вище, страшнеє місто вмерших.

XIII.

„Бодай ти, сонце, не зійшло ніколи, На мій страшний упадок не дивилось! Бодай ти земле ще сю ніч запалась В безодню темну, щоб ти не носила На собі мого лютого нещастя!“ Оттак ридав і кляв свою недолю Цар Гарісчандра, цар колись, тепер Чандал-невольник, у чандальській хаті Ночуючи сю першу ніч.

Та сонце Зійшло, збудивсь чандал і перед себе Прикликав Гарісчандру.

Чандал.

Слухай, синку! Пора тобі за діло приниматись. Робота жде тебе не так то й мудра Тай не важка. Отам на кладови́щі Стоіть колиба, се від нині буде Твоя домівка. Станеш ти у мене При трупах за помічника. День в день Ти будеш ждать на свіжі трупи, будеш Допомагать, як будуть йіх палити, І будеш з них здіймати покрива́ла І сорочки. Се буде наш заробок. Із него шеста часть — царю податок, Три части йдуть для мене, дві тобі.

Отак єго напу́тивши, чандал Завів єго під браму кладовища, Де з бамбусових тик, пальмовим листєм Покрита, в тіни дерева стояла Колиба. В ній по давнім сторожі Лежала з шкур шакалових одежа. Отсю надів на себе Гарісчандра, У праву руку гак узяв, котрим В огонь волочить голі трупи, в ліву Довжезну тику, на котрій від вітру Трепала ся червона хоруговка, І на кладо́вище пішов до діла.

Страшенний вид єму там показав ся. К полудню від Вара́насі святого Стелила ся широка рівнина Обкопана ровом, пальмовим лісом Відділена від міста. Лиш де-де Росли по ній худіі сікомори, Колючі корчі. По між ними скрізь Широкі пожарища, чорні плями Вкривали землю. Стадами ходили Шака́ли по долині, проразливим Витєм і дзявкотом глушили вуха. Скрізь кости, черепи людськіі, ребра Розкидані, одні з пожару чорні, А другі білі, звірами із мяса Обгризені — се бідолахів кости, Котрим ні за що дерева купити, Щоби спалить до разу всего трупа. Нестерпний смрід долину залягав, Захапував непривичніі груди. Де-де курив ся дим, тріщав огонь, І коло него чуть було риданя, Жінок голосіня, сирітський плач.

В ночи кладо́вище ставало ще Страшнійше. Мов кроваві озера́ Кіпучі — полумя кострів палало. Шакали вили, сови та нічні Погані птахи ски́глили, немов Пекольніі демони, що злетілись На людське мясо.

День за днем минав. Обжив ся, звик у сім страшеннім місці І грабарем зробив ся Гарісчандра. Брудний, нечесаний, вонючий, в шкуру Зашитий, він від ранку аж до ночи З гако́м в руці і з тикою в другій По кладови́щі бігав, стоси клав І трупи обдирав. „Отсе для мене, Се для царя, а сеє для чандала“ — Так міркував. „З онтого трупа гарну Сорочку я здобув, а з сего гарне Здобуду покрива́ло.“

Далі! далі! Все діло, все здобича! Людське горе, Сирітський плач, вдовиць гірке риданя, Батьківський біль і материнські сльози — Для него все значило лиш одно: Сорочка, покривало. Так немов Ще за житя переродивсь колишній Мяхкий, сердечний, добрий чоловік.

Та встаючи й лягаючи що дня Слізми гіркими обливав ся він І в пісні сумовитій виливав Своє безмірне, невтишиме горе.

Пісня Гарісчандри.

Десь там жалібниця, мила моя В службі тяжкій пропадає, Вольноі хвилі весь день дожидає. К серцю заплакане тулить дитя, Плаче й гадає:

„Десь там мій милий у службі в царя Збрую блискучую носить, Срібла збирає і золота досить, Щоб заспокоіть того́ упиря, Що все більш просить.

„Цить, моя квіточко, синку мій, цить, Вже нам не довго страждати, Швидко твій таточко стане богатий Швидко прибуде і нас увільнить… Цить, пора спати!“

Бідна жалібнице, мила моя, Спи! Най тобі й не приснить ся, Де то міні довелось опинить ся! Та вже щасливого, вольного дня Нам не добить ся!

XIV.

Одного дня вже в низ хилилось сонце, Коли на кладови́щі Гарісчандра Побачив жінку вбогую, що трупа Дитини плачучи несла. Худа, Бліда, обдерта жінка та нещасна Ридала голосно, ломала руки, Волосє рвала, все заводячи: „Мій синку любий! Квіточко моя! Дитя єдине, ти моя потіхо Остання, ох, остання на земли! Натішилась на тобі злая доля! Не довго жив ти на землі, та вспів З вершин людсько́го щастя, блиску, слави Упасти низько, низько, в тьму неволі. Та кілько натерпів ся! Боже, боже! І голодом морив тебе наш пан І сік різками, ко́пав як собаку, З собаками кормив і спати клав, Аж поки зла гадюка йідовита Тебе у сні, мій любий, не вкусила. О горе, горенько моє! Я бідна Кляла й благословила ту гадюку: Кляла за те, що видерла міні Мою єдину на земли надію; Благословила-ж за тото, що швидко, Хоч з болем лютим, з лютоі неволі Тебе на волю, любий, довела.“

Почувши Гарісчандра крик єі Прибіг на місце. Ставши оддалік Глядів на неі і на те маленьке Посиніле, опухле тіло трупа. Він не пізнав, нещасний, свого сина Ні жінки Сайвіі, та дивлячись Подумав тілько: „Ось воно, нещастє! Якась вдова мабуть, невольниця Убога. А дитя — коли отак Лежить у неі на колінах, то Міні здаєсь, що свого сина бачу У матері. Де він, голубчик мій! В такім самім віці і він тепер, Як сей. Чи він жиє? Чи може також Бог Яма взяв єго за ніжну ручку І попровадив десь в таємну путь?“

А Сайвія сиділа і ридала Над трупом сина. Та чандала вздрівши Аж затремтіла. „Боже, се-ж мій муж!“ Подумала і мало не зомліла. А далі, трупа відложивши, встала Хитаючись і руки простягла І скрикнула: „О царю! Милий мій! О Гарісчандро! Що ти робиш тут? Чи не пізнав ти Сайвіі своєі?“

Яка була отих нещасних стріча, Які там мовились слова, які Лили ся сльози і які зітханя Неслись до неба — се сказать словами, На те людська́я мова за слаба.

Ридаючи і стогнучи над сином, Цілуючи посинілого трупа Розказував нещасний Гарісчандра Своє житє на службі у чандала. І плачучи розказувала жінка Своє бідованє в тяжкій неволі В брахманця-ошуканця і єго Лихоі жінки.

Сайвія.

Царю, пане мій, Скажи, чи є ще правда на землі? Чи є живі боги над нами? Адже-ж Весь вік ми свято берегли обоє Йіх заповіти, щедрі дари клали Попам, брахманцям, тямили о вбогих, Творили правду сиротам і вдовам, Карали переступних. І за щож Таку страшну тепер нам довелось Терпіти кару? Без вини своєі Ти стратив власть, богацтво і державу, Всі троє ми в неволю продались, Дитя єдине стратили — і за що? З за прибагів неситого аскета! Ні, ні, не має правди на землі Ні в небі!

Гарісчандра.

Жінко люба, цить! Не слід Наріканєм себе ще більш карати. Мабуть на щось богам була потрібна Ся люта кара, що на нас зіслали. Та нині закінчить ся вже вона.

Сайвія.

Ти дивно так се мовиш! Як се так? Чи ти що знаєш? Чи задумав що?

Гарісчандра.

Дружино вірна, не питай нічого! Ходім лишень і дерева обоє Знесім богато й царський стіс високий Для сина свого бідного зложім — А там побачимо, що нам робити.

XV.

Наклали стіс високий. Гарісчандра В обійми сина взяв і по драбині На стіс той виніс. Та не клав він трупа, А держачи єго в обіймах, мовив:

Гарісчандра.

Дружино вірна, а тепер візьми Горючую головню й положи В сухий хворост, що в середині стоса.

Покірно Сайвія зробила се. І затріщав хворост, і бухнув дим, Несміло ще стелив ся по долині, І полумя маленьке почало Лизать поліна́.

Гарісчандра.

А тепер, сердечна, Прости мене, коли хоч раз в житю Тебе чим небудь я вразив недобрим, Хоч словом, хоч би поглядом німим! Прости найпаче те, що через мене В отсю страшну неволю ти попала!

Сайвія.

Мій мужу любий, не кажи сего́! Яке-ж міні житє без вас обох? Чи кажеш свойій Сайвіі нещасній Вертати знов у лютую неволю З розбитим серцем? Ні, позволь міні При собі стати разом з нашим сином. А як святеє полумя здіймесь Могуче в гору, то і наші душі Очищені і вольні і веселі Стрясуть із себе всі терпіня земні І полетять в щасливий, висший світ.

Гарісчандра.

О ангельська душе! О серце щире! Ходи-ж сюди! В обіймах спільних всі Покинемо неволю й разом станем Там, де нема неволі ні стражданя.

І радо Сайвія на стіс вступила. Тоді ногою кріпко Гарісчандра Драбину геть відкинув. І обоє На вколішки упали кого трупа, Зложили руки і думки своі Понад усі терпіня й муки земні Знесли високо, до богів безсмертних. І ясно, лехко стало йім в душі, Немов прохожим, що з холодних дебрів, З густого бору, із блудних стежок На вольний, теплий, ясний степ виходять.

А там в низу огонь тріщав, гудів, Густими бовдурами дим валив ся І полумя кровавіі язики Вили́ ся в гору. Ще не досягали Тих, що в обіймах дружних, у молитві Стояли на версі, та звільна йіх Немов вінцем огнистим обплітали.

XVI.

Та що се враз за гомін ісчинив ся При брамі кладови́ща? Що за люде Валять юрбою, бігають усюди, Когось шукають? А оті, що в купі К горючому костру простують, що се За діда ветхого несуть в носилках? Побачив Гарісчандра сей народ, Побачив діда й стрепенув ся. Ах! Колись він знав єго, знав тих усіх Людей! Таж се Айодіі міщане! А дід той — се єго старезний прадід, Колишній цар Айодйі, Девадатта, Тепер від многих лід святий пустинник, Чудовний лікар і порадник всіх. Та що се сталось, що єго міщане Сюди такою купою прийшли? І прадіда по що несуть святого?

Та ось єго побачив Девадатта, Побачили міщане.

„Царю, царю! — Роздав ся дружний крик йіх, — почекай!“

Девадатта.

Стій, Гарісчандро! Ще тобі не час В палату Індри! Діти, лийте воду, Гасіть огонь!

За кілька хвиль погас Огонь. Ридаючи і сміючись Міщане на руках знесли зі стоса Дитя і Сайвію і Гарісчандру.

Гарісчандра.

Що завинив я вам, що ви насилу Вертаєте мене з тієі стежки, Що до свободи вічноі веде?

Девадатта.

Великий гріх твій тут тебе спиняє. Хіба забув ти, що найперша царська Повинність — дбати про своіх підданих?

Гарісчандра.

Не маю я підданих! Я не цар! Чандал нечистий, сторож кладовища, Здирач з умерших шматя — ось хто я!

Девадатта.

А як міні святу складав присягу В Айодіі закону стерегти І не лишать без власти — се забув?

Гарісчандра.

Навів на мене Бог важку покусу. В Айодіі я власть віддати мусів Аскету Вісвамітрі. Той там пан.

Девадатта.

Тиран і здирця той уже доволі Напанував ся. Нині твій престіл Свобідний, жде давньо́го свого пана.

Гарісчандра.

Не можу я на нім засісти, діду. В неволю проданий чандалу, я Лиш з дозволу єго піду відсіля.

Чандал.

Ось тут я, батечку! Та ти про мене Не дбай! Іди собі з всіми богами! Міні оті міщане святобливі За тебе для заміни привели Такогож пана, як і ти.

Гарісчандра.

Кого?

Чандал.

Та свойого ж царя, бач, Вісвамітру. Старенький він, то правда, і бурчить, Клине і кидаєсь. Ну, та дасть Біг, Що якось з ним дійдемо до ладу. На кладовище не піде, та я Пошлю єго собак ловить по місті — Се також діло добре — і не мудре.

Гарісчандра.

Ні, не бувать в Айодіі міні! Важкі пригоди геть мене зломали, А сина смерть житя підсікла корінь.

Девадатта.

Подай міні свою дитину, доню!

Тремтячи Сайвія старцеви в руки Дитини трупа подала. Оглянув Старий посиніле, опухле тіло, До груди вухо притулив і слухав. Тоді з за пазухи добув лушпину З оріха, в ній якаясь масть була. Отсю подав він Сайвіі і мовив: „Візьми се, доню, намасти дитя!“

І диво сталось. Де лише діткнулась Чудовна масть до тіла, там щезала Гадюча пухленина і синець, Біліло тіло, мякло, подавалось І набирало ся тепла. На щоках Слабенький румянець заграв. І звільна Розкрились очи, розтулились ніжні Уста, і ще слабий, безвладний хлопчик Тихесенько промовив: „Мамо! Тату!“

І кинувсь на коліна Гарісчандра, І Сайвія, надмірним щастєм наче Прибита, кинулась єму на шию, І плакали обоє, й цілували Дитя воскресше й дідові коліна І всіх, усіх Айодіі міщан, Що там з слізми в очах на все гляділи.

Отсе вам повість про царя й аскета Могучим всім в науку й осторогу, Всім твердосердним, го́рдим на погрозу, Нещасним всім, страждущим на потіху.

Львів, у декабрі 1892.