Троянда з Єрихону

Моїй Матері

(В часах, коли Людовик Святий пішов у сьомий хрестоносний похід проти невірних, — на півдні Франції було багато лицарських осель, що їх господарі пішли на війну. Тут оповідь про такий замок, що стоїть над рікою.

Коло вежі замку стоять два вартівники-наємники. Ріка пливе в світанку. Чути пісню рибалки, що вертається з полову).

Пісня рибалки.

— Як дві перлини В однім намисті, Були ми, кохана! Як пара квітів З одного віття, Були ми, кохана! Як сплетені руки Людини в молитві, Були ми, кохана!

(Озивається молодий наємник, спершись об галябарду).

Молодий наємник.

— По битві в Нефмустьє з бароном де Ґіньї Останній раз дістав трохи грошей І поспішив додому з капшуком. Тоді ж Уздрів я в ко́рчмі „Лебідь“…

Старший наємник.

(глузливо перериває) …гарну жінку.

Молодий наємник.

(гарячково й наївно) — Ви знаєте Шарльоту? Чи живе ще, Чи ще чарує усміхом і співом?

Старший наємник.

— Твою Шарльоту?… Тисячі Шарльот Я бачив на віку́ свойому, дурню, — Чи пам'ятатиму, хто й що вони були, Чи, яблуко рвучи, про яблуню хто мислить…

Молодий наємник.

(не слухаючи його, з запалом) — Коли йшла вулицею, вбрана легковійно, Очей не міг я відірвать від неї, А потім серця відірвать не міг.

Старший наємник.

— Котячий м'явк і песій нюх, і вовчий у́хват, Оце й любов твоя, мій хлопче.

Молодий наємник.

— Гинув я, Я честь свою згубив, на хліб батькам не дав, Щоб забага́нки сповнити її, Щоб прив'язать до себе змінну і розкішну. Та врешті день прийшов: я був п'яний, Вона йшла з другим.

Старший наємник.

— І що сталось?

Молодий наємник.

— Згинув другий.

Старший наємник.

— Потім?

Молодий наємник.

— Потім утікання І найми до купців, до лицарів дороги.

Старший наємник.

— Тож чим хвалишся? було лиш м'ясо й кров.

Молодий наємник.

— Про розкіш мучить спогад день і ніч.

Старший наємник.

— Щеня, соромся говорить про розкіш. Задиханість масна́? Це навіть пес ховає, Коли з шляхотної породи.

Молодий наємник.

— Що ж є інше?

Старший наємник.

— Є щось гарніш, що муж цінує вище. Це пристрасть, ушляхотнена на вищість. Усе, що з м'яса в ній, — те стримане душею, Усе, що чисте в ній, — те світить, знак дає.

Молодий наємник.

— Це може й гарно, та буває рідко. Та й чи буває?..

Старший наємник.

— До стіни притиснуть Людську істоту нестерпимі болі; Стоїш тоді, — не можеш відступити, І заломитися не хочеш, і стремиш, і віриш, І кличеш сили вищі. Під стіною Гориш і родишся наново.

Молодий наємник.

— Та стіна?…

Старший наємник.

— І та стіна — постійна близькість смерти.

Молодий наємник.

(з жахом) — О, це буває рідко, — певне так, як чудо. (раптом стихає) Прислу́хаймось, наш в'язень — край вікна. Я ще його не бачив. (заглядає і озирається здивований) Таж то — жінка…

Голос жінки.

— Як серце б'ється, смерти імено́ Повторюю, щоб уже раз прийшла. У замкненій в'язниці — замкнена душа, Об ґрати тіла власного побита, Благає смерти. Хай прийде, як кат, Як кат турецький із шнуром червоним, Що потаємно і безславно душить.

А може жити? Жити, але як?… Коли б був той далекий! Хоч би слово… Коли б був той далекий! Хоч би знак… Коли б був той далекий хоч приснився, Як я б жила, як сяяла б життям.

Але нема в мені нічого, — порожнеча. Ні милосердя, ні жіночости, а просто Вдаряє в мене зло, нещастя й розпач. Удари батогів довкола. Кожен день — то бич. Здається, облетіли з мене мислі листям, Пожовклим листям, і стою, як камінь. Стою, і твердо й просто, я — колонна горя. (вмовкає)

Молодий наємник.

— Кого ми стережемо у цій вежі сірій, — Ти ж довше тут від мене, певне знаєш?

Старший наємник.

— Марграфа нашого це — примха.

Молодий наємник.

— Як? Лише примха?

Старший наємник.

— Може більше: здобич.

Молодий наємник.

— Як примха, здобич?

Старший наємник.

— Може більш: любов. Але мовчи, послухай. Знов вона говорить.

Голос жінки.

— Мені здається, сталась зміна світу, — На світі все завмерло і затихло, Лиш я одна — жива. Одна, що — у неволі Каміння гострого, що сиплеться в лявіні, Пригнічена усім помірно віддихає, Так плитко віддихає у камінній тиші, І віддих той, то — мій останній віддих. (вмовкає)

Молодий наємник.

— Поглянути на неї я б хотів, Поглянути і помогти цій жінці.

Старший наємник.

— Кажу тобі, як старший, — не чіпляй. Любов чужа чужому, то — отрута, То заграва, що спалює і душить. Нехай закохані самі у ній живуть. То як призначення чуже, — втікай від нього.

Молодий наємник.

— Я хочу їй служити, помогти.

Старший наємник.

(знеохочено) — Питайся сам! У мене голос хриплий. Тебе охочіш жінка буде слухать.

Молодий наємник.

(звертається до ґрат вікна) — Високородна пані, що — в в'язниці, Скажи, як помогти, як поміч дати В твойому смутку. Співчуття…

Голос жінки.

— Мовчи, Мовчи, наємнику! О ні, не з співчуття, З мого наказу промовляй мені! Відповідай, чи ма́рграф Тіонфіль, Сусід наш, що підступно захопив Оцей наш замок, чи ще має силу?

Молодий наємник.

— Ще має силу, пані.

Голос жінки.

— Ще не край терпінь! Тепер мене послухай цілим серцем, Чи ти не чув про графа Моріньоля, Де він тепер є, муж шляхотний мій? Чи повернувсь з походу на невірних? Чи ра́нений, чи хворий? Чи хоч вістку, Хоч найдрібнішу ти про нього чув? Не заховай від мене, коли й смерть Його зустріла, бо тоді б ще легше Мені було б життя зага́дку розв'язати.

Молодий наємник.

— О пані найясніша, хай святиться вірність! І на очах у мене сльози, та не знаю, Чи муж живий твій ще, і де він, що з ним?… Глухі — шляхи, не стугонять вістями. (все з більшим поривом) А може я б поміг тобі втекти? Своїм плащем усю тебе накрию, Переведу стежками, потім дам коня…

Голос жінки.

— Мовчи, наємнику. Ніколи пані замку Свойого замку не покине втеком. Хай умиратиму тут, на гнилій соломі, Мій муж пізніш пізнає, що у скелях Свого гнізда не кинула орлиця. Ти сторожем — тут? Тож виконуй службу.

(Вмовкає. У вранішній імлі чути тупоти копит: від'їздять і зсідають з коней марграф, тюремник і чернець. Наємники відходять).

Марграф.

(до ченця) — Тут, отче, матимеш багато до роботи, — Погрожуй жінці муками і пеклом, Понижуй в ній нечисту бунтівничість, На низькість справ її земних показуй І гни, заламуй…

Чернець.

(з суворістю) — Хай не жде пощади! Бо що є світ і що ти в нім, людино? Ти тільки тля земна і більш нічого. Там, де — тепло й пожива, — квітнеш, пнешся, Де сонце палить, — гинеш, де гримить — тремтиш, Де жах — там квилиш, а де смерть — ридаєш, А завжди — тля, не більш… (з поривом) Піду, зламаю жінку; Хай перед Богом схилиться покірна, Хай квилить тіло в ній, — я вирву душу.

Марграф.

— Катуй їй пиху, отче, словом безпощадним, Кат катував їй тіло, — разом може Заломите її, — хай падає додолу.

Чернець.

(раптом вражений зупиняється на сходах) — Ти не говориш так, як христия́нин… Твій голос дивно заламався, пане, Він ненавистю й пімстою лунає? Там — ти казав: — повія?… Чом же так дрижиш? У прагненню зламать її… (до тюремника) Ти, кате, На хрест оцей скажи мені: хто там? Я ж лиш чернець мандрівний, що ще тут не був.

Тюремник.

(зляканий) — Там є Марія, пані Моріньоль.

Чернець.

Та́, що про неї скрізь оповідають, Що вже пісні співають і баляди, Та замкнена, що мужа жде і вірить, Що не злякалася зрадливого сусіда… (до марграфа) І ти воюєш далі ошуканством.

Марграф.

(в гніві) — Замовкни, гайвороне!

Чернець.

О, зрадливо Ти розпочав цю гру і в ній загинеш, Розтоптаний…

Марграф.

(забиває його стилетом) — Ні, ти загинеш, ченче, Скоріш від мене і моїх учинків. Що хвалиш чесноту́ і ганиш нечесно́ти? Де тільки тіло людське, там є бруд, Де — жінка і мужчина, там — розпуста.

Тюремник.

— Даремно вбив його ти, пане. Бог все бачить.

Марграф.

(задумливо) — А може і даремно. Бо яка ж між нами Є різниця, тюремнику?… Обоє: І він, і я ненавидимо тіло. Лиш він його злякався і забив в собі, А я вбиваю іграшки тілесні Презирством зацікавленим. Геракл, В колисці бавлячися, задушив гадюки, За мною ж від дитинства дві змії повзуть, — Насильство і любашність. Як приємно Їх пружні спльоти чуть довкола себе, Їх язиків зміїних шепоти ловить. Вони мені нашіптують дороги Над урвищами людських існувань; — І то цікаве є так жить у небезпеці, І все ж нера́неним із засідок виходить. (задумливо) Щоправда, знаю я, на всі злочинні дії Зближається розплата. Може й так. Але життя жилося, як хотілось…

(Сурми чути здалеку, крики юрб, стугоніння доріг від кінських копит)

Тюремник.

(зляканий) — Вони вернулися з походу.

Марграф.

— Бачу й чую.

Тюремник.

— Наш найясніший пан, король Людовик, Я чув, прибув недавно. Разом з ним Вернувся й пан цих дібр.

Марграф.

— Чи ж пан? Тим часом — я тут пан і власник.

Тюремник.

— Ні, вже не ти. Прислухайся уважно, То крики радости й вітання графа, То збройні люди з ним на конях, пане, Ти можеш ще втекти. Схились, і попід плотом…

Марграф.

(перериває) — Я не втечу, слуго, утеча — шлях рабів. Своє призначення сам сіяв, сам зіжну… Так, добре — я впаду. Та перед тим струсну вас Іще одним довершенням зухвалим. Граф повертається до жінки. О, він часто До неї здалеку листи й дарунки слав, Я нищив все, — нічого не дістала. Вже третій рік відітнена від світу Катована й самотня жде, що прийде По неї граф і визволить, і знов Любов'ю стане світ для неї (зо сміхом) Ждеш даремно!

(до тюремника, обнажуючи меч)

Зламай замок і двері. Хай тут стане й жде Відда́на, вірна й чиста пані замку. Он близько військо графа. Певне він За хвилю буде тут, щоб привітать жону, Та привітає лиш бездушне тіло. Швидче!

(Здалеку видно військо і почот графа, а тюремник відмикає двері тюрми)

Марграф.

— Виходьте, пані, то є визвіл твій. І день, і ніч катована без жалю, У вірності своїй ти заслужила На привітання шанобливе, майже Самої королеви привітання. Досі Ми розмовляли в пітьмі. Що ж, тепер У світлі спробуєм…

(Жінка виходить на поріг вежі на горі — і стає майже осліплена сонцем. Здивовано придивляється до неї Марграф)

— О, пані, де ж поділась Твоя урода дивна, музика небес, Що у тобі і грала, і сміялась? І як пізнать тебе, графиню Моріньоль, В цих косах сивих і померхлім зорі?

Жінка.

— Чого ж ти хочеш, кате, ще? Чом кличеш? Чи врешті буде смерть благословенна?

Марграф.

(у жорстокій радості) — І голос твій не має більше срібла, Що розкида́ла ти колись довкола себе. (ховає меч до піхви) Ні, ти не згинеш, пощо? Буде ліпша помста: Покажешся йому бридка́ й негарна, Тоді нехай пізнає він любов В лиці твоїм і тілі. (згірдливо) Хай пізнає душу… О, то, жінки, прокляття ваше — вигляд ваш. Ми вас не бачим, бачим тіла по́ваб, Інакше не повірили б в любов. О, то прокляття ваше — ваші милі маски, Хода́ воздушна, очі, що зоріють, І радість відтінів і гра солодка ліній. А хто ж за ними бачить душу і наказ, Що вищий є від жінки і мужчини… Так, королево, привітай вибра́нця, — Чи ж він твій скарб пізнає у вере́ті?

Жінка.

— Ти сам згадав, жорстокий, про наказ, Наказ єднать дві правди: мужеську й жіночу. Не усміхайся згірдливо, — послухай! Ми, всі жінки, ми маєм власну правду, І тремтячи стаємо серед правд Несправедливих, гострих правд мужчини. Хоч наші — глибші, і від тих — тривальші. У нас є зріст, у них є скок і зміна, Та творим в одності. Твір — це ми разом. Зви це, як хочеш. Зви: любов, чи пристрасть, Чи вічне пізнавання, це вже все одно́! Ти ж пам'ятай, ці правди разом — зміст, Обидві разом — це наказ, це — Боже!

Марграф.

(з кпинами) — Чи ж Бог є в цьому?

Жінка.

— Жду я і мовчу.

(Сурми сурмлять і ось до жінки, на сходах вежі, до марграфа, тюремника і наємників оподалік зближається із почотом граф. Він шукає очима)

Граф.

— Де ти, моя дружино?

Марграф.

— Ось жде тебе, поглянь.

Граф.

— То не вона. Її у сні я бачив З очима, що як світло. Очі ж цеї — тьма.

Жінка.

— Я може виплакала очі?

Граф.

— Голос Теж незнайомий, шо́рсткий; той був ніжний.

Жінка.

— Він може в зойках загубився?

Граф.

(в відчаю) — Боже, Як пізнаватиму, мій зір не пізнає?

Жінка.

І я молюся: Боже, Боже, зглянься…

(Довкола німує юрба і військо. Під вежею злісно усміхається марграф)

Граф.

(виймає з-за пазухи сіру грудочку) — Ось, що я мав з собою для дружини, Коли блукав в пустині і змагався Із ворогом, зневірою й самумом. Це є троянда, квіт чудесний Півдня. Троянда з Єрихону — то її ім'я. Вона суха і сіра, коли ж візьме хто До рук і гляне, повен віри, І серцем чистим гляне, — зацвіте, Закучерявиться троянда пелюстками.

(Виходить на сходи і тут у сонці передає її, схилившись, дрижачій, півсліпій, із загаслим лицем жінці. І чи то на його кроки, чи на його голос, чи то від доторку його пальців, — вона випростовується. Вона сама, як квіт, закроплений дощем по суші. Вона стає стрункіша, шовковішими, темнішими робляться її коси, світлішає її лице, червоніють уста, лагідно наливається запашним теплом її тіло, врешті очі знов світяться медовим, внутрішнім світлом, вона бачить усіх і свого дружину. Вона говорить, але ще хриплим голосом):

— О, віро, поможи мені! (і вже дзвінко говорить далі) О, віро, віро, віро!

(Сльози капають з її очей на її долоні, на суху грудку на її долонях. І — ось величавий, білосрібний квіт вилонюється із сірої грудки)

Жінка.

— Глянь, у руках моїх цвіте твоя троянда, Що ти носив на серцю, князю мій і пане. Її я серцем власним розповила, Вона цвіте між нами, ніби знак: Чи пізнаєш свою другиню?

Граф.

(бере її за руки) — Вірю. Це ти, довічно з'єднана зо мною Законом людським і законом Божим. Ось знов ми стоїмо, як середина світу, І знов я сильний, і знову гарна ти, І знову — Ми. Ми — знак і зміст життя. (до слуг, показуючи на марграфа) А зрадник цей, цей зрадник Божих правд, Має загинуть, так як гине в полю Полин і кукіль у жнива веселі. Зітніть, спаліть, розвійте і забудьте! (слуги забирають марграфа) Тепер вернувсь до вас я. Справедливість Знов хай кермує вашими ділами. Покличте судіїв, хай судять. У собі ж Шукайте правд відвічних так, як я й дружина. І будьте вірні. Бог поможе вам.

(і тут кінець леґенді про Троянду з Єрихону).