Страшний суд

Ну, а що, як справдї правда, Що панотчик в церкві править, Що мене по смерти ангел Перед божий суд поставить? І засяде Бог на тронї В блисках бур і гуках грому, І всї штири кінцї сьвіта Враз поклонять ся Старому, — Заревуть небесні труби, Потрясуть ся всї основи, І мертве все стрепенеть ся Дожидаючи обнови, — І що від нащада сьвіта Мало дух живий у собі, Підійметь ся, не пропаде Нї атом житя у гробі… І потягне все на суд той, Мов безмежні, сиві хмари, І у щерть сповнить ся міра Плати добрим, злому кари… І відкриють ся всї тайни Найновійші й найдавнїйші, — Перед явністю такою Затремтять найправеднїйші… І не тілько кожде дїло, Але навіть кожде слово, Кождий помисл, кожда похіть Оживуть тодї на ново, І дістануть рух і голос І мов військо незлїчене Попливуть на суд — сьвідчити Против мене, чи за мене?…

Щож, на судову розправу З апаратом так безмежним Стану я, слабий і грішний, Певно з трепетом належним. І скажу: „На суд твій, Боже, Я стаю, земне́ созданє, І кладу перед тобою Весь свій біль і все стражданє, Всїх іллюзій злудні блиски, Всїх утїх марну приємність, Всї надїї, всї упадки, І всю гордість, всю нїкчемність, Розум весь і всю слїпо́ту І всї єресї й всю схизму, І жало те невмируще Критицизму й скептицизму. Боронити ся не буду, Бо ти сам все лїпше знаєш, Та яким мене создав ти, То таким мене і маєш“.

„Замовчи! — гукне́ з за хмари Голос божий дужше грому. — Все, що є, чому є й по що, Видно скрізь менї самому. Патос твій сьмішний для мене, Дотеп твій не мід, а оцет; А сю приказку латинську Знаєш: Sus Minervam docet? Чим ти був, яким був, по що, Всї твої утїхи й болї, Всї твої гріхи й дурницї, Все було з моєї волї. Все добро і зло, що в сьвіті Сїяв ти і доси сїєш, Все те був мій плян, якого Ти нї в зуб не розумієш. А що ти сповнив задачу, Що була тобі надана, То прийми тепер заплату: Входь у радість свого пана“.

Тут панотчики й владики, Що клячатимуть довкола, Позривають ся на ноги І насуплять грізно чола. І враз крикнуть: „Боже, отче! Чиж подоба, чиж потреба, Щоб сей грішник, сей єретик, Атеіст ішов до неба? Де ми сїяли пшеницю, Сипав він кукіль невіри; Де щепили ми покору, Там він гордощі без міри; Де ми груди надривали, Щоб добути скрухи лепту, Його сьміх, його наруги Виводили нас з концепту. Він нїколи не піддав ся Нї намові, нї погрозї; Він був вовк у твоїм стадї, Був голо́вня в твоїм стозї. Він троїв дитячі душі Явно, славно і нагально! Брать його до неба, Боже, Се, їй Богу, нельояльно. Ми-ж твою сповняли волю, Що стоїть в письмі сьвятому, Ми з твойого заповіту Не вронили нї атому, — А сей жевжик тут нас буде Ще стягати із котурнів!… Нї, його зрівнявши з нами Ти нас маєш всїх за дурнїв. Ми на се незгідні, ми, що Скрізь стежки твої простуєм! Твоїм іменем ми проти Твого суду протестуєм!“

Пан Біг довготерпеливий Вислуха всю ту тираду, І всьміхнеть ся добродушно І таку їм дасть пораду:

„Цитьте, дїти! Тут не сеймик, Щоб ревли ви і кричали! Ви-ж у небі, де немає Анї болю, нї печали. Опозицій та обструкцій Тут робить вам непрактично; В своїм небі я ряджу ся, Вибачайте, деспотично. Тут я поїзду кондуктор, В якій хочу кого клясї Посаджу, а пасажерам Иншим всїм до того засї. В моїм небі місця много, Всяких треба тут професій, І богато пасажерів Їде в мойому експресї. Для овечок препокірних, Для коров молокодайних, Для пташок усїх співучих І для всїх заслуг звичайних, Для волів, що весь вік пріли Скиби краючи й загони, І для всякої худоби Єсть окремі тут ваґони. Там їм плата по заслузї, Море радощів готових, — Але мусить же й зо мною Їхать хтось у особових. Вас я, дїтоньки, шаную, Та одна моя вам рада, Щоб держались ви, як добрі Пастирі, свойого стада. А компанїю для мене Вибирать вам буде трудно; А менї в компан'ї з вами — Вибачайте — було б нудно. Чи я вас за дурнїв маю, Се лишіть менї на волю, Та себе за дурня мати Вам, їй Богу, не позволю!“

Тут я попрошу о слово І скажу: „Мій Боже правий! Присуд твій менї не ясний, Та занадто він ласкавий. Хоч то певно не моя річ Поправляти присуд божий, Та бою ся, до твойого Я експресу не пригожий. Компанїста я немудрий Для небесного сальону, І готов так як у земних Часто випадати з тону. А по друге, тиж подумай: Для якої то паради Серед твоїх найвірнїйших Слуг почнуть ся свари й звади? Я ж добродїїв сих знаю: Не дадуть вони спокою, Шепти, чорненя, доноси В небі попливуть рікою; Будеш мати тут протести І соборчики й обиду, — Вигризуть мене із неба, І тобі нароблять стиду. А нарештї — вибач, Боже, — Не кортить мене до раю; Твоїх ро́скошів небесних Я, їй Богу, не бажаю. Не кортить мене нї вічний Серафимський спів похвальний, — На такі високі співи Я зовсїм не музикальний; Не кортять мене небесні Псальми, гимни й акафисти, — В їх бомбаст ануж я схочу Підпустити зойки й свисти? Тай твої співцї й поети Не зовсїм менї до речі, Починаючи Давидом, А кінчаючи Львом Печчі. Тай компанїя, твої ті Херувими, Серафими, Шестокрилії почвари — Що менї балакать з ними? Тай апостоли і учнї, Корифеї всї небесні, Як поглянуть близше, Боже, — Страх вони не інтересні. Сам Петро, чого він варта, Що Христа в бідї відрік ся! І весь збір їх, що в годину Скрути в страху геть розтїк ся! Або ті твої аскети Сухоребрі та немиті, Ті фанатики, до людських Благ ненавистю підшиті, Ті отцї, апольоґети, Доґматисти, канонїсти, Інквізітори, що вміли „Igne, ferro“ в душу лїзти. Або й ті, що з твоїм словом На устах всї землї й море Заповняли й скрізь ширили Темноту, гризню і горе, Покривали здирства можних, Але вбогих дерли й тисли, І хрестом твоїм вбивали Вольне слово й вольні мисли! Адже бувши консеквентним Ти їх мусиш пригорнути, — Тож подумай, як менї тут В товаристві з ними бути? Та се ще не все; можливо, Що тут ріжнії порядки, І на всяку бранжу, Боже, Єсть окремі сепаратки. Але жити в твоїм небі І втїшати ся й співати, — Господи, то кількож треба б Напихати в вуха вати, Щоб не чути криків, стогнань І проклять, докорів лютих Тих нещасних, там у пекло Звержених у тьму й закутих! Щоб не чути відгомону Всїх тих мук і озьвіріня, Що були мов контрапунктом Всього твойого творіня. Нї, почують ся й крізь вату, Крізь найгрубший мур зі стали, І нема таких віддалень, Щоб лунати перестали! І нема таких роскошів І екстаз і раюваня, Щоб менї не затроїли Їх пекольнії стогнаня. Дай менї в найвисшім раю Ще на висший рай надїю, Та при думцї про ті звуки Я, їй Богу, одурію. Нї, пусти мене, мій Боже, З сього сьвітлого округа Там, де тягне грішна вдача Й житєва мене заслуга, Там, де боротьба невпинна Без побіди і без слави, Де покута віковічна Та без пільги й без поправи. Правда, в той огонь пекельний, Що пече без тїла душі, В ту смолу і кров, де грішні Клекотять немов галуші, У ті дебрі сїрковії, В червяки ті невмирущі, В ті гадюки, скорпіони Та почвари всякі злющі Я не вірю, і в чортяків Тих рогатих та хвостатих, Що без всякої причини Муча́ть бідолах проклятих. Та я знаю инше пекло, Коштував його не мало За житя, — ще й доси смаку Троха з нього позістало. Знаю, як смакує скрута В безвідрадній самотинї; Хлїб, що ворог із призирством З ласки кине сиротинї; Безнадїйність, ще розбити Рада б те житє мізерне; Жаль учинку, що раз став ся І вже в небутє не верне; Як довкола тебе зрада Стане муром непрохідним, І як сам собі здаєш ся Підлим, низьким і негідним. Все те степенуй, о Боже, По твоїй всесильній волї, І пусти мене у вир той До товаришів недолї. Там знайду я товариство Більш до смаку й до вподоби, І на сльози і на кпини, І до сьміху і до злоби. Там знайду завзяте племя, Люд свобідний і гулящий, Повний сили й волї, вицьвіт Роду людського найкращий: Всїх музик і всїх поетів, Що вино й любов співали, Всїх фільософів, що пута Доґматизму розбивали, Всїх єретиків, усяких Перелому піонерів, Бунтарів і гайдамаків, Всяких революцйонерів, Всїх, що власне чоловіцтво Окупляли слїзми й кровю, І всїх тих, кого любив я В жизни грішною любовю“.

„Дурню! — крикне голос божий, — Що ти слів тут набалакав, Але правди зрозуміня Стілько в них, як кіт наплакав! Пекла просиш ти у мене, Як би я був пекла ктитор; Просиш мук і болїв, як би Я був кат і інквізитор. Випрашаєш ся від раю, Мов від царського сальону, І боїш ся серед ясних Пань там випадати з тону. Ще й не бачивши ти моїх Вибранцїв на глум здіймаєш!… Слухай, хлопче! Я питаю: За кого мене ти маєш? Я гадав, що ти підняв ся Духом понад ту худобу, Що собі і Бога й чорта Творить на свою подобу; Що крізь часове й тїлесне Ти проник в духове й вічне, І відкинув шкарлупинє Грубо-антропоморфічне. Чейже на землї не даром Я острив тебе як бритву, Посилав тебе у мир свій І гоняв тебе у битву, І водив тебе як треба На вершини й на низини, Щоб ти був одним з моєї Доборової дружини. Не плети-ж тепер дурницї, А збери в одно огнище Всї думки і всї бажаня, На їх крилах як найвище Підіймись, напруж всї сили, Безмір обіймай душею, І в найвисшій тїй екстазї Злий ся з сутністю моєю!“

Сї слова впадуть на мене, Наче дощ густий, огнистий, Спалять сумнїви й трівогу, І я встану ясний, чистий, І почую в собі силу І безмірну духа владу, І перед найвисшим Духом В пориві любови впаду. Всї думки і всї бажаня Я зберу в одно огнище, І на крилах їх я стану Підіймать ся вище, вище… І уже весь безмір стане Перед моїми очима Наче карта розікрита, Наче сьвітло, що не блима, Тілько рівно, чисто ллєть ся, — Щезнуть загадки і межі, І поллєть са щастє в душу, Як безмірний блиск пожежі. Я ростиму й сам в безмежність, Все проникну, все прогляну, Все скоштую — висше — глубше — І розвію ся в нірвану.