Тарас Шевченко
Сова
1844
Видання [бл. 1920] року · Українська накладня ·
Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови. Китайкою повивала, Всіх святих благала, Та щоб йому всі святії Талан-долю слали: »Пошли тобі, Матер Божа, Тії благодаті, Всього того, чого мати Не зуміє дати!« До схід сонця воду брала, В барвінку купала, До півночи колихала, До світа співала:
»Е... е... лю-лі!... Питала зозулі, Зозуля кувала, Правдоньку казала: Буду сто літ жити, Тебе годувати, В жупані ходити, Буду панувати. Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина, Як ясень високий, Гнучкий і дебелий, Щасливий, веселий І не одинокий. Найду тобі рівню, Хоч за морем синім, Або крамарівну, Або сотниківну, Таки панну, сину, У червоних черевиках, В зеленім жупані, По світлиці похожає, Як пава, як пані, Та з тобою розмовляє; В хаті, як у раї; А я, сину, на по́куті Тілько поглядаю.
Ой сину, мій сину, Моя ти дитино! Чи є кращий на всім світі, На всій Україні? Нема кращого й не буде — Дивуйтеся, люде! Нема кращого!... А долю... Долю роздобуде!...«
Ой зозуле, зозуленько, На-що ти кувала? На-що ти їй довгі літа, Сто літ накувала? Чи є-ж така на сім світі Слухняная доля? Ох, як би то!... Вміла-б мати З німецького поля Своїм діточкам закликать І долю і волю, Та, ба!... А зле безталання Зострінеться всюди — І на шляху і без шляху — Усюди, де люди.
Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї, Кохалася... А тим часом Батько умірає. Осталася удовою, Хоч і молодою, І не одна... Та все-ж тяжко... З горем та нудьгою, Пішла вона до сусідів Поради просити... Присудили сусідоньки У наймах служити. Ізнищіла, ізмарніла, Кинула господу, Пішла в найми... не минула Лихої пригоди. І день і ніч працювала, Подушне платила... І синові за три копи Жупанок купила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило.
Ой талане, талане, Удовиний поганий! Чи ти в полі, чи ти в гаї, Обідраний цигане, З бурлаками гуляєш? Тече вода і на гору Багатому в хату, А вбогому в яру треба Криницю копати. У багатих ростуть діти — Верба при долині; А у вдови одним-одно, Та й те, як билина.
Діждалася вдова долі, Зросту того сина: І письменний, і вродливий, Квіточка-дитина! Як у Бога за дверима, Вдова панувала, А дівчата лицялися, І рушники дбали. Полюбила багатая Не поцілувала; Вишивала шовком хустку Не подарувала. Крались злидні із-за моря В удовину хату, Та й підкрались... стали хлопців В кайдани кувати. Та повезли́ до прийому Битими шляхами. Пішла й вдова з матерями, З дрібними сльозами. Де на-ніч ставали — Сторо́жу давали, Стару вдо́ву до обо́зу Та й не допускали.
Ой привезли до прийому, Чуприни голити: Усе дрібні, усе малі, Все багатих діти. Той каліка-недоріка, Той не вміє стати, Той горбатий, той багатий, Тих чотири в хаті. Усі не в-лад, усіх назад, В усіх доля — мати. А у вдови оден син, Тай той як-раз під аршин.
Покинула знову хату, Синову господу, Пішла в найми, за хліб черствий, Жидам носить воду, — Бо хрещені не приймають: »Стара, кажуть, стала, Не здужає...« І огризок В вікно подавали Христа ради... Не дай, Боже, Такого дожити! Не дай, Боже, в багатого І пить попросити!
По копійці заробляла, Копу назбірала, Та до сина лист писала, У військо послала. Полегшало. Минає рік, І другий минає; І четвертий, і десятий — А чутки немає. Нема чутки. Що тут робить? Треба торбу брати Та йти... іти собак дражнить Од хати до хати.
Взяла торбу, пішла селом, На вигоні сіла, І в село вже не верталась, День і ніч сиділа Коло поворот. А літо За літом минає. Помарніла, скалічіла, — Ніхто й не пізнає. Та й кому там пізнавати Каліку убогу! Сидить собі та дивиться В поле, на дорогу. І світає, і смеркає, А москаля, її сина, Немає, немає...
По-над ставом у-вечері Хитається очерет; Дожидає сина мати До досвіта вечеря́ть. По-над ставом у-вечері Шепочеться осока́. Дожидає в темнім гаї Дівчинонька козака.
По-над ста́вом вітер віє, Лози нагинає; Плаче мати одна в хаті, А дівчина в гаї. Поплакала чорнобрива, Та й стала співати; Поплакала стара мати, Та й стала ридати. І молилась і ридала, Кляла все на світі. Ох, тяжкі ви, безталанні, У матері діти!
Скалічені старі руки До Бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла; То од жалю одходила І мовчки журилась Та на шлях той недалекий Крізь сльози дивилась. — І день і ніч дивилася, Та й стала питати: »Чи не чув хто, чи не бачив Москаля-солдата, Мого сина?...« Ніхто не чув, Ніхто і не бачив. Сидить вона, не йде в село, Не пита й не плаче. Одуріла!... І цеглину Муштрує, — то лає, То годує, як дитину, Й сином називає І нищечком — тихесенько, Крізь сльози, співає:
»Змія хату запалила, Дітям каші наварила, Поморщила постоли... Полетіли москалі, Сірі гуси в ирій, в ирій, По чотири, по чотири, Полетіли — »гел-гел!« — На могилі орел, На могилі, серед ночі, У козака вийма очі, А дівчина в темнім гаї Його з війська виглядає«...
В-день лазила по смітниках, Черепки збірала, Примовляла; то синові Гостинця ховала. А у-ночі розхрістана І простоволоса Селом ходить; то співає, То страшно голосить. Люди лаяли... бо, бачте, Спать їм не давала Та кропиву під їх тином І бурян топтала Діти бігали з паліччям У-день за вдовою По вулицях та, сміючись, Дражнили — Совою...