Сотник

I.

У О́главі... Чи по знаку Кому сей О́глав білохатий? Троха́ лиш! Треба росказати, Щоб з жалю не зробить сміху.

Од Бориспо́ля недалеко, — А буде так як Бориспо́ль, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь; Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати, Та й стали.

Буде вже давно: Оттут, бувало із-за тину Вила́сь квасоля по тичи́ні; І з оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі, за дитину, Чиєсь байстря. А може й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину, Та й доглядає в затишку́, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла) — сина дав У бурсу в Київ обучати. А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею: Не сина з нею поєднать, А забандю́рилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає. А жіночки́ — лихий їх знає! Уже сміялися над ним. Вони цю страву носом чують...

II.

Сидить сотник на причілку Та думку гадає; А Настуся по садочку Пташкою літає; То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує, — Ну, звичайне, як дитина, Пестує старого. А старому не до того: Иншого якогось, Гріховного пестува́ння Старе тіло просить. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, До-купи сплітає, То розплете, то крут шиї Тричі обмотає. А вона, моя голубка, Нічого не знає, Мов кошеня на припічку, З старим котом грає.

Сотник.

Та одчепи́сь, божевільна! Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала. А чому ти й доси Ніколи не вплетеш кісни́ки, Отті, що тітка привезла?

Настя.

Як-би пустили на музики, То я-б кісники заплела́, Наділа-б жовті черевики, Червону-б юпку одягла, Заквітчала-б барвінком коси...

Сотник.

Стрівай, стрівай, простоволоса! Дурненька: де-б же ти взяла́ Того́ барвінку заквітчатись?

Настя.

А коло тину... Там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій — синій-голубий, Зацвів...

Сотник.

Не будеш дівувати!

Настя.

А що-ж, умру хиба?

Сотник.

Ба ні! А снилось в-о́сени мені, — Тоді як щепи ми щепили, — Як приймуться... мені приснилось... Як приймуться, то в-осени Ти вийдеш заміж.

Настя.

Схаменись! І щепи ваші поламаю!

Сотник.

І як барвінок зацвіте...

Настя.

То я й барвінок позриваю!

Сотник.

А од весілля не втечеш!

Настя.

Ба ні, втечу, та ще й заплачу. (Плаче.)

Сотник.

Дурна ти, Насте, як я бачу: І посміяться не даси! Хиба не бачиш, я жартую. Піди лиш, скрипку принеси, Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю.

Настя.

Добре, тату! (І веселенька — шасть у хату!)

Сотник.

Ні, трохи треба підождать! Воно-б то так, та от-що, брате: Літа не ждуть, літа летять; А думка про́клята марою До серця так і приросла. — А ти вже й скрипку принесла?! Яку-ж, ми вчистимо з тобою?

Настя.

Е, ні, стрівайте! Цур не грать!

А то ще буду й танцювать.

Поки барвінку не нарву,

Та не уквітчаюсь. Я зараз!

(Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. Сотник налагожує скрипку.)

Сотник.

Отже одна вже й увірвалась. Стрівай, і другу увірву!

Настя.

(Вертається заквітчана, співаючи:) Як-би мені крила, крила Соколинії, Полетіла-б я за милим, За дружиною; Полетіла-б у діброву, У зелений гай, — Полетіла-б, чорноброва, За тихий Дунай!

III.

(Тим часом, як вона співає, у садочок входить молодий хлопець в соломяному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шараварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.)

Петро.

З тим днем, що сього́дня, Боже помагай!

Настя.

Тату! тату! Петро, Петро Із Київа прийшов!

Сотник.

А, видом-видати, слихом-слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро.

По волі, тату, та ще й богословом.

Сотник.

Ов!

Настя.

Богословом! Аж страшно!

Сотник.

Дурна, чого ти боїшся (Підходить до сина, хрестить його і цілує.) Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! Поведи його в покої, та нагодуй, бо він ще може й не обідав.

Петро.

Та таки й так. (Іде в стітлицю з Настусею.)

Сотник (сам).

І дарував же мені Бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже... причина, Причина мудрая. (Задумується.) Чого, Чого я думаю? У по́пи! А як не схоче, то на Січ — А там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату. От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він гуляючи навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, — Без цього вже не повінчає Отець Хома... Піти сказать, А то забуду. (Іде в хату.)

IV.

Жить би, жить, хвалити Бога, Кохатися в дітях, — Так же ні: самому треба Себе одурити, Оженитися старому На такій дитині! Схаменися, не женися: І вона загине, І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті! Будеш сам отте весілля По-вік проклинати! Будеш плакать, і нікому Ті сльози старечі Буде втерти! Не женися, — І гич не до речи! Дивися: рай кругом тебе І діти, як квіти. За-що ж ти їх, молоденьких, Хочеш погубити?

Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться, А Настуся з богословом Заповіди вчиться. Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти, — У-двох собі похожають, Мов ті голубята. А старого нема дома, То їм своя воля Награтися. Дивітеся: Там коло тополі Стали собі, та й дивляться Одно на друго́го. Оттак ангели святії Дивляться на Бога, Як вони одно на друге. І Петрусь питає:

Петро.

Чом же ти отсе, Настусю, Справді, не читаєш?

Настя.

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі!

Петро.

Хоч одну невеличку заповідь сьогодня вивчи, хоч пяту!

Настя.

І пятої, і шостої, — ніякої не хочу!

Петро.

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш.

Настя.

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро.

А зо мною?

Настя.

І з тобою нехай собі... Е, ні! Нехай повінчає!

Петро.

Та читай же! А то...

Настя.

А то що ти зробиш?

Петро.

Поцілую, ось побачиш!

Настя.

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

Петро (цілує її і примовляє):

Отсе тобі раз, отсе тобі два...

(А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.)

Настя (пручається).

Годі бо вже, годі! Незабаром батько прийде, — треба справді читать.

Петро.

А, тепер і читать!

Сотник (виходить з хати).

Діти! Годі вже вам учиться! Чи не час обідать? (Петро і Настя мовчки ідуть у хату.)

Сотник (сам).

Навчилась, нічого сказать! Отсе дитина! Ні, Настусю! Я коло тебе захожуся Тепер, лебедонько, не так! Поки сто раз не поцілує, Й читать не хоче. А бурсак!... Собачий сину, знаєш смак! Ось я тебе попомуштрую — Не так, як в бурсі! Помелом! Щоб духу в хаті не було. Великий світ наш, — не загинеш. Дивися, пся його личина, Отсе-то так, що богослов!... У батька кра́де! Добре, свате! Які-то стали люди злі! А що то діється у хаті? Там знову, знать, мої малі Читають... Треба розігнати.

V.

Оттакі батьки на світі, — На-що вони дітям? На наругу перед Богом! А шануйте, чтіте, Поважайте його, діти! Бо то батько сивий, Батько мудрий. Добре оттим Сиротам щасливим, Що не мають оттих батьків, То й не согрішають!

Настя (вибігає заплакана з хати).

Не дає і пообідать, В Київ проганяє. А, Боже мій милостивий! Що мені робити? Помандрую. (Дивиться в хату, заміра вся.) Ух, який сердитий! Та, не вдарить... А я таки У Київ з Петрусем Помандрую, хоч що хочеш! Я не побоюся, Серед ночі помандрую!... А відьма злякає?... Ні, не зляка. (Загляда знову.) Сердешненький! Книжечки складає У торбину і бриль бере. Прощай, моє любе, Моє серце!... У-вечері? За царину? Буду, Раньше буду! Ось на, лови! (Кидає через тин цвіток.) Чуєш? Дожидайся-ж! (Виходить сотник.)

Настя (співає).

»Не ходи, не нуди, не залицяйся! — Не сватай, не піду, не сподівайся!«

Сотник.

А їй байдуже, мов не знає! Неначе та сорока скаче. Настусю! Чом же ти не плачеш? Адже-ж Петруся вже немає.

Настя.

Дивітеся, яка печаль! То й плачте, коли жаль!

Сотник.

Мені байдуже.

Настя.

А мені Ще байдужіше, він не мій. А я вже, заповіді знаю Усі до о́дної!

Сотник.

Усі?

Настя.

Нехай хоч зараз сповідає Отець Хома ваш голосни́й.

Сотник.

А повінчаємось в неділю?

Настя.

А вже-ж! Так ми ще не говіли; Як одговіємось — тоді.

Сотник (цілує її).

Моя голубко сизокрила, Моя ти ягідко! (Танцює і приговорює.) У горо́х В чотирьох У-ночи́ ходила; У-ночи́, Ходячи́, Намисто згубила.

Настя.

Та годі вам вже з тим намистом! Ішли-б швидче до отця Хоми, та порадилися. От що!

Сотник.

Правда, правда, моя квіточко! Побіжу-ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько! Та заквітчайся! Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечерню. (Цілує ї і йде.)

Настя.

Добре, добре! Не ждатиму.

Не ждатиму, не ждатиму,

У свитину вдягатимусь,

У намисто уберуся,

Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки, та й підем у-двох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, — може, в останній раз! Бо́ він казав, що у Броварях і повінчаємося.

(Квітчається і співає.)

»Ой піду я не берегом-лугом,

Зострінуся з несу́женим другом.

Здоров, здоров, несужений друже!

Любилися ми з тобою дуже;

Любилися, та не побралися,

Тілько жа́лю серцю набралися.«

Отсе нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидче. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку! (Виходить.)

VI.

Іде до-дому у-ночи Пяненький сотник, а йдучи Собі веселий розмовляє: — »Нехай і наших люди знають! Нехай і сивий, і горбатий, А ми... хе! хе! А ми-жонатий! А ми...« На-силу вліз у хату, Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить, Та сорома не наробить. Уже й »Достойно« оддзвонили, Уже до-дому люди йдуть, Не йде Настусенька, не чуть. Насилу сотника збудили, Та росказали: »так і так!« Перехрестився неборак; Коня найкращого сідлає І скаче в Київ. В Броварях, Уже повінчана, гуляє Його Настуся молода. Вернувся сотник мій до-дому, Три дні, три ночі не вставав, Нікому й слова не сказав І не пожалувавсь нікому. . . . . . . . . . . . .

Турбується, заробляє А того не знає, Що на старість одуріє І все занеха́їть. Оттак тепер і з сотником, З дурним моїм, сталось: Розігнав дітий по світу, А добро осталось, — Немає з ким поділити. Довело́сь самому Розкидати, розточити, І добра нікому Не зробити ні на шеляг, І притчею стати Добрим людям, і охати У холодній хаті Під кожухом. І нікому Хату затопити І вимести; по смітнику́ Ходи́ти, нуди́ти, — Поки пугач над стріхою В вікно не завиє, А наймичка холодного Трупу не накриє Кожушиною старою, А ключ од комори Із-за пояса укра́де...

Оттаке-то горе Із сотником отсе сталось! Не минуло году, Як Настусеньки не стало, А вже на горо́ді Не осталося нічого. Свині та телята Уже бродять. А барвінок, Барвінок хрещатий, Притоптаний, коло тину Засихає, вяне. А сам сотник у кожусі, Одутлий, поганий, Коло клуні похожає. І стоги невкриті, І покої немазані, І сволок немитий, І челяді нема дома, Й худоби немає... А наймичка задріпана, Та й та помикає Старим паном. Так і треба: Не розганяй діток, Сивий дурню! Не довго жив На свій заробіток Пяний сотник. Ще минуло Літо коло світа, А в-осени на улиці Сотника убито, А може вмер неборака, Од шинкарки йдучи, — Байдуже́ кому питати! Забрали й онучі Добрі люди, а самого Гарно поховали У леваді, і хрестика Над ним не вкопали. Аж жаль його: був багатий, І рідня́ і діти Єсть у його, а нікому Хрест постановити! Умер сотник, і покої Згнили, повалялись; Все пропало, погинуло. Тілько і остались — Що тополі на вигоні: Стоять, мов дівчата Вийшли з Оглава ватагу З поля виглядати.