Сон

Дꙋхъ истины, егоже міръ не можетъ пріѧти, ꙗкѡ не видитъ его, ниже знаетъ его. Іоан. гл. XIV, ст. 17.

У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою, Взять у домовину; Той тузами обірає Свата в його хаті, А той нишком у куточку Гострить ніж на брата; А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час, та й запустить Пазурі в печінки, — І не благай, не вимовлять Ні діти, ні жінка; А той, щедрий та розкішний, Все храми мурує, Та »отечество« так любить, Так за ним бідкує, Та так з його, сердешного, Кров, як воду, точить!... А братія мовчить собі, Витріщивши очи, Як ягнята: »Нехай каже. — »Може, так і треба!«

Так і треба! Бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте, Та якогось раю На сім світі бажаєте... Немає! немає! Шкода й праці! Схаменіться: Усі на сім світі, І царята і старчата, Ада́мові діти! І той... і той... А що-ж то я? Ось-що, добрі люди: Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень; А вам нудно, жалуєтесь... Їй Богу, не чую! І не кричіть! Я свою пю, А не кров людськую.

I.

Оттак, ідучи по-під-тинню З бенкету пяний, у ночи, Я міркував собі йдучи́, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать І жінка не лає, — Тихо, як у раї, Усюди божа благодать: І в серці, і в хаті. Ото-ж я ліг і спати; А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне.

Та й сон-же, сон, на причуд ди́вний, Мені приснився: Найтверезійший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позирнуть на ті дива́; Та чорта з-два! Дивлюсь: так, буцім-то сова Летить лугами, берегами, Та нетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками; А я за нею, та за нею Лечу й прощаюся з землею:

Прощай, світе! Прощай, зе́мле, Непри́язний краю! Моє горе, моє люте В хмари заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово! Я до тебе літатиму З хмари на розмову, На розмову тиху, сумну, На раду з тобою; О-півночі падатиму З чистою росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога встануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небого! Годуй діток: жива правда У Господа Бога!«

Лечу... Дивлюся — аж світає, Край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі — на волі Стоять собі, мов сторо́жа, Розмовляють в полі. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Ранньою росою, Вмивається, красується, Сонце зустрічає — І нема тому́ почи́ну, І краю немає. Ніхто його не додбає І не розруйнує, І все то те... Душе́ моя! Чого ти сумуєш? Душе моя убогая!

Чого марно плачеш? Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш? Хіба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися! А я полечу́ Високо-високо за синії хмари: Немає там власти, немає там кари, Там сміху людсько́го і пла́чу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Панять недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію в військо оддають, Бо його, бач, трохи... А он-де під тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщині жне.

А он — бачиш?... Очі, очі! На-що ви зда́лися? Чом ви з-малку не висохли, Слізьми не злилися? То покритка по-під-тинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались, Чужі не пускають, Старці навіть цураються... А панич не знає, З двайцятою, недоліток, Душі пропиває.

Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе? Може, й бачить, та помо́га, Як і отті гори Предковічні, що политі Кровію людсько́ю!...

Душе моя убогая, Лишенько з тобою! Упємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати: Чи довго ще на сім світі Катам панувати?

Лети-ж, моя думо, моя люта муко! Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство! Ти з ними росла, Ти з ними кохалась; їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери-ж їх, лети, Та по всьому небу орду́ розпусти!

Нехай чорніє, червоніє, Полумям повіє, Нехай знову рига́ змії, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю, — Та тим часом пошукаю На край-світа раю.

II.

Лечу я знов по-над землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє; Передо мною сніг біліє; Кругом бори́ та болота, Туман, туман, та пустота... Людий не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги...

І вороги й не-вороги, Прощайте! В гості не приїду. Упивайтесь, бенкетуйте! Я вже не почую; Оден собі на вік-віки В снігу заночую. А поки ви дознаєтесь, Що ще єсть країна Неполита слізми, кровю, То я одпочину, Одпочину...«

Аж слухаю: Загули кайдани Під землею. Подивився... О, люде поганий! Де ти взявся? Що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні! Вже, ма́буть, Я не заховаюсь І на небі! За що-ж кара? За-що мені муки? Кому я що заподіяв? Чиї тяжкі руки В тілі душу закували, Серце запалили І мов тую чорну галич — Думи розпустили?

За-що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! А коли я спокутую? Коли діжду краю? — Не бачу й не знаю.

Заворуши́лася пустиня... Мов із тісної домовини На той останній страшний суд Мерці за правдою встають. То не вмерлі, не зариті, Не суда́ ідуть просити; Ні, то люди, живі люди, В кайданах забиті, Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому... То каторжні! А за-що? Те знає Вседержитель; а може ще Й він не добачає! Он-де злодій штемпований Кайдани волочить; Он розбійник катований Зубами скрегоче, Недобитка, товариша, Зарізати хоче. А між ними, запеклими, В кайдани убраний, Цар всесвітній, цар волі, цар Штемпом увінчаний. В му́ці, в каторзі — не просить, Не плаче, не стогне... Раз добром налите серце В-вік не прохолоне.

А де-ж твої думи, рожевії квіти? Доглядані, смілі, викохані діти? Кому-ж ти їх, друже, кому передав? Чи, може, на-віки в серці поховав? Ой не ховай, брате! Розсип їх, розкидуй Зійдуть і ростимуть, і у люди вийдуть. Чи ще мита́рство, чи вже буде? Буде, буде, бо холодно, — Мороз розум будить.

III.

І знов лечу. Земля чорніє. Дрімає розум, серце мліє. Дивлюсь: хати понад шляхами То город із стома церквами, А в городі, мов журавлі, Замуштрували москалі. Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Муштруються. Ще далі гляну: Аж у долині, мов у ямі, На багновищі город мріє; І хмарою над ним чорніє Туман холодний... Долітаю, — То город без краю. Чи то турецький? Чи то німецький? А може те, що й московський! Церкви та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати! Смеркалося. Огонь — огнем Кругом запалало, Аж злякався... — »Ура! Ура! Ура!« закричали.

»Цу-цу, дурні! Схаменіться! Чого се ви раді? Що орете?« — »Экой хохолъ! Не знаетъ параду! У насъ парадъ. Самъ изволитъ Сєводня гуляти.« »Та де-ж вона, тая цяця?« — »Вонъ — видишь палаты?«

Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався, З цинковими гудзиками: »Гдѣ ты здѣсь узялся?« »З України« »Да какъ же ты Й говорить не вмѣешь По здѣшнему?« — — »Ба ні, кажу, Говорить я вмію, Та не хочу.« — »Экой чудакъ! Я всѣ входы знаю; Я здѣсь служу; коли хочешь, Въ дворецъ попытаюсь Ввести тебя. Только, знаешь, Мы, братъ, просвѣщенны, — Не поскупись полтинкою!« — »Цур тобі, мерзений Каламарю!«

І зробився Я знову незримий, Та й пропхався у палати Боже мій єдиний! Так от-де рай! Уже на-що Золотом облиті Блюдолизи! Аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає. Обік його Жіночка небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще й на лихо сердешна Хита́ головою. »Так отсе-то та богиня?! Лишенько з тобою! А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршомазам! От-то дурний! А ще й битий! На квіток повірив Москалеві! От і читай, І йми ти їм віри!«

За богами — панства, панства У сріблі та златі! Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті! Аж потіють та товпляться, Щоб то близче стати Коло самих: може, вдарять, Або дулю дати Благоволять — хоч маленьку, Хоч пів-дулі, аби тілько Під самую пику. І всі у-ряд поставали, Ніби без'язикі, А-ні телень!... Цар цвенькає, А диво-цариця, Мов та чапля на болоті Скаче, бадьори́ться.

Довгенько в-двох похожали, Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли (Здалека не чути) — Об »отечестві«, здається, Та нових петлицях, Та об муштрах ще новіщих; А потім цариця Сіла мовчки на дзиглику. Дивлюсь: цар підходить До найстаршого, та в пику Його як затопить! Облизався неборака, Та меншого в пузо — Аж загуло!... А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той — меншого, А менший малого, А той дрібних; а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити, Та верещать, та як ревнуть: »Гуля наш батюшка, гуля! Ура! ура! ура-а-а!«

IV.

Зареготався я, та й годі! А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тілько де-де православні По кутках стогнали, Та стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і сльози! От пішов я Город озирати. Там ніч, як день. Дивлюся я: Палати, палати По-над тихою рікою, А беріг обшитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий: Як то воно зробилося З калюжі такої Таке диво! Оттут крови Пролито людсько́ї І без ножа! По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться, І дзиґарі теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває. А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки; якимсь листом Голова повита. Кінь басує, — от-от річку, От-от перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто-ж се такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: »Первому Вторая« Таке диво поставила. Тепер же я знаю: Се той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину. Кати, кати, людоїди! Наїлись обоє, Накралися! А що взяли На той світ з собою? Тяжко, тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України. Стою, заміраю. А тим часом тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме:

»Із города, із Глухова Полки виступали З заступами на лінію. А мене послали У столицю з козаками Наказним гетьманом. О, Боже мій милосердний! О, царю поганий! Царю про́клятий, неситий, Гаспиде лукавий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними кістками! Поставив столицю На їх трупах катованих І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах!... Царю, царю! І Бог не розлучить Нас з тобою: кайданами Скований зо мною На вік-віки. Тяжко мені Вітать над Невою! України далекої, Може, вже немає... Полетів би, подивився, Так Бог не пускає. Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море? розкопала Високі могили, На́шу славу? Боже милий! Зжалься, Боже милий!«

Та й замовкло. Дивлю́ся я: Біла хмара криє Сіре небо; а в тій хмарі — Мов звір в гаї виє. То не хмара, білі птахи Хмарою спустились Над царем тим мусянжовим, І заголосили:

»І ми сковані з тобою, Людоїде, змию! На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очий твоїх неситих. Ти нас з України Загнав голих і голодних У сніг на чужину Та й порізав, а з шкур наших Собі багряницю Пошив жилами твердими, І заклав столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий, проклятий!«

V.

Розлетілись, розсипались. Сонечко вставало; А я стояв, дивувався Так, аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали, І москалі на розпуттях Уже муштрувались. По-край улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а до-дому: Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю, гадаю: »Як-то тяжко той насущний Люди заробляють!«

От і братія сипну́ла У сенат писати Та підписувать, та драти І з батька і з брата. А між ними і землячки́ Де-де проглядають; По-московськи так і чешуть, Сміються та лають Батьків своїх, що з-малечку Цвенькать не навчили По-німецьки, а то тепер І кисни в чорнилі... Пявки, пявки! Може, батько Останню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови!... Україно, Україно! Отсе твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекото́ю, В німецьких теплицях Заглушені. Плач, Вкраїно, Бездітна вдовице!

Піти лишень, подивиться До царя в палати: Що там ро́биться? Прихожу — Старшина пузата Стоїть рядом, сопе, хропе Та понадувалась, Як индики, і на двері Косо поглядала. Аж ось вони й одчинились — Неначе з берлога Ведмідь виліз. Ледве-ледве Переносить ноги, Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих, — Всі пузаті до одного В землю провалились. Він вилупив баньки з лоба, І всі затрусились, Що остались. Мов скажений, На менших гукає, — І ті в землю; він на дрібних, — І ті пропадають; Він до челяді і челядь — І челядь пропала; До москалів, — москалики Тілько застогнали, Пішли в землю! Диво диво Сталося на світі! Дивлю́ся я, що дальш бу́де, Що буде робити Мій ведмедик? Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де-ж ділася Ведмежа натура? Мов кошеня — такий чудни́й!... Я, як засміявся! Він і почув, та як гикне! Я й перелякався, Та й прокинувсь.

Оттаке-то Приснилося диво! Чудне якесь! Таке тілько Сниться юродивим Та пяницям. Не здивуйте, Брати мої милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.