Сон про ярмарок

Поема

Сне́, сне диявольський! Не зможу більше жити; Коли не прокажу по слові слово Усе, що чув я. Хай зорить нано́во На вас той сон, мов злодієм розритий Великий цвинтар, що пітьмою зяє, Що кличе, рве і болем прошиває. Ось гляньте, як ідуть ці каламутні пливи, Що їх відчуло серце тріпотливе, Послухаймо ріки, що творимо ми самі, Що в нас пливе, над нами й поза нами.

Звичайні гарбузи говорять

— Так сонно, так тяжко, так мрійно, Так товсто, так просто, лежально…

— Зберуть нас, звезуть нас, зітнуть нас, Назвуть нас, як хочуть, нехай но…

— Ах, жити б так ясно, безкрайно Без крику, без ліку у тисячевіку…

Цигани з мазницями їдуть

— Ги-ги-ги! Усьому, що вище, Ми ще В колисці — вороги!

— Смолою зогиджу Усе, що виджу!

— У дьоготь вваляю, У пір'я вкачаю Покажу краю, — Оце ваші боги?? — Ги-ги-ги…

Косарі сіно щоденне везуть

— М'яко мені в сіні лежати, Угору споглядати — І віз — сіно, І ви — сіно, І світ — сіно, І життя моє — мов тая билина! — І чого ви, люди, захотіли, Запалахкотіли? Таж і ви — сіно, І світ — сіно…

Люди воду в папері везуть

— Скошуйте, люди, воду, чисте злото…

— Скошуйте, люди, з нашого болота…

— З нашої води не буде біди…

— Вона не рветься, не грозить, не сміється, Потихеньку і стонка ллється, — цюр — цюр…

Кажани і сови летять на поживу

— Со́ви, со́ви, Чи не чуєте запаху крови?

— Урвати, сховати і з'їсти, Облизати себе і — чистий!

— Ухо наставляй, ухо! Українець усе бере слухом!

— Со́ви, со́ви, Чи не чуєте запаху крови?

Селянський син озирається

Я вийшов з села до міста, — Аж тут підло, страшно і тісно, Коло стодоли стоїть стодола І авта блеють, а в серцю — голо. Моя надія стоїть на вітрі, Де очі всіх — хитрі. А може де є доктрина Для селянського сина?

Жебраки при дорозі просять

Виведу я націю на роздоріжжя, Попхинькаю над нею, Пограю на лірі, — Може подиву́ються такій гарячій вірі Інші народи з моцею своєю. Скажуть: — То уштиве дитя, хоро́ше. Співає пісеньки, не бунтує, Не стремить, щоб що злого зробити, — Випадає похвалити ці діти І державність дати.

— Хай нам світить надія!

— Хоч би й без дати.

— Хай скінчиться веремія Малоросійського гева́ла!

Лиш не треба, на Бога, не треба, Щоб Вона повставала, вбивала.

Люди худі, у важкі панцери повбирані

(до маскаради)

— Так приємно є бути бідним, Так приємно є бунтувати, — Але як витримати влади мідний, Мідний шолом і спиже́ві лати? З тонкої руки інтеліґента Випадає булава престижу, Ах, покинути б законодавчі звої І втекти десь у поле, у хижу…

— Ой, тяжко, брате,

Меча брати!

Якби так зробити війну без пожару,

Якби так зробити націю обережно, потихеньку,

Годувати її книжечками у затишному курничку́

І вивести на світ готову, першорядну, без боротьби,

Перехитривши всіх?

— Тож гріх

Брата свого схопити за волосся

і товкти головою об мур,

рекучи: — пізнай, безумче, суєту свого життя!

Він може вкусити за руку,

Може втяти іще й ліпшу штуку…

— Ні, зробити усіх президентами:

Любиш, Саво, сало?

Маєш, Саво, сало, —

Іще тобі мало?

Люди вертяться в бурях паперових

— Ось і я З тоненькою книжечкою, Говірке́нький інтеліґент, А за мною окривавлений бандит широкогрудий, І всюди, і всюди Чужий аґент.

— Я сижу, як павук, і плету свої сіті, Вони слухають, кашляють стиха, Резолюція, Резолюція, Резолюція…

А те дивне життя пролітає крізь моє павутиння, Як безжурне, веселе, як соняшне проміння.

— А я тільки слухаю, повторюю: одна, друга, третя ідея… І зоране поле наново зо́рюю, розпросторюю, І часом кліпну очима і спитаю: „Де я“?

— Ах, нині Стільки усяких великих ідей на Україні!

— Я витинаю ідею, Як лілею З паперу, Бо життя, бо люди — то блуд, то бруд…

— Вибачте. Чи тут Видають платню й добо́ві? Бо воно, хоч край наш ввесь у крові Треба жить, у тім — суть.

Малий чоловік за князя вбраний

— З устами товстими, масляно окатий, Я переконую, розмовляю; Потихеньку, при горілці, при чаю.

Видаю війни наївній, знемагаючій владі, військові відважному і слабому, усім теоріям, усім пробам і особам, і особам, і особам. А вночі мені сниться, вертиться тінь влади. В жупані, на коні. Я вимахую шабелькою тонкою, І столиця щодня робить мені паради…

Чоловік, коротким аршином вимахуючи

— Аршин, Максим і я — І вся Україна моя: Максим в моїм подвір'ю є, Моїм аршином міряє, А я кажу до всіх так лунко: — Україно, згідно мойому наказу: Стру-унко!

Гайдамака, окривавлений і великий

— Як тут утямити, зрозуміти?

Так дивно, так хитро ходить мій ворог.

Я буду бити, бити, тільки бити!

Полум'я вгортає мене, засипає очі порох…

Дивні їхні обрахунки, нечесні, нахабні підко́ли —

Я тільки б'ю направо й наліво, — я ворога не пізнаю ніколи.

Бандити танцюють

— Зарізать, убить і зґвалтувати, То тільки й варто!

— Сьогодні король, завтра інша карта, Грай, брате, щоб грати!

— А награвшись, усе підпали, — Добре є грітись серед такої мли!

— Бандуро моя тридцятиструнная, Мальованая, Грай мені, дзвони мені, як душа, Щоб нагострив я ножа, Перекривив шапку Та взяв в танець Україну-Гапку!

Князі чужоземні за України гонір, славу і фортуну в карти грають

— За яку ціну. Здобуду Вкраїну?

— Із пенсом, із сенсом.

— Червоні — в долоні.

— Всі гроші — хороші.

— Хлопець зради! — Король Самоволі! — Я не граю! — Голод Ас! — Пас. Доволі. — Я беру. — І я беру. — Але кінчаймо, ах, кінчаймо швидше гру. — Чого боїшся? ярмарку? — Ні, я почув здаля: — Все голосніш говорить їх Земля.

…І я почув, як в ярмарку лихому Заговорив хтось тихо і без грому. То Ва́жне Слово розлилось, як злива, То Важне Слово розцвіло щасливо: „Покиньте все, що є мале й нужденне, Покиньте все, ви створені для мене; І з вас знаряддя вибере Найвищий, Тож зрійте душами, готові станьте в тиші, Бо ось приходить — простір і надія, Що тут не ярмарок, а Сили дух повіяв.

І я почув, мов армії в поході, І в небі блиснув знак, був напис в небозводі:

— Каже кров: — З'єднаю! — Каже любов: — Пробачу! — Каже віра: — Веду!