Петрусь

I.

Були́ на хуторі пани́, І пан і пані небагаті. І дочечка у їх росла, Уже чима́ла підняла́сь; І ґенерал її засватав, — Бо страх хорошая була, А ґенерал був страх багатий! От і талан Госпо́дь послав На вбогий хутір... Ублагали Царя небесного! Взяли́, Ії гарненько одягли́, Та у неділю й повінчали, І ґенеральшою назвали, І цуґом в Київ повезли́.

Було́ на хуторі погане Мале байстря, — свиней пасло́, Петру́сем звалось; на придане Воно за панною пішло У ґенеральськеє село — Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у ґенерала. За ґенеральшою чима́ла Орда́ панів і паничів, І ґенеральша у-ночі Тихенько плакать собі стала. — »Занапасти́ла мене мати! Зовяне марне у палатах Краса і молодість моя!« — »Ти, душко, плачеш?« — »Хто се? я? Ні, я не плачу...« — »Знаєш, Маню? У городі тепер Армяне: Купи собі, Машуню, шаль!« — »Мені не треба тії шалі!« — »Не завдавай же серцю жалю, — Купи, голубко! Не печаль Мого́ ти серця! А весною В Париж поїдемо з тобою, Або поїдемо в село, — Як хочеш, серце!...«

Тихо-тихо Зіма минала; кралось лихо, Та в са́мім серці й улягло́сь У ґенеральші молодої. Поїхали в село весною; В селі бенкети загули́, А ґенеральша плаче-плаче, А ґенера́л того́ не бачить, — А всі вже бачили в селі.

II.

З нудьги, із дво́ру погуляти Якось заду́мавшись пішла Та аж за цари́ну зайшла, Та й бачить, що пасе ягнята Мале хлопяточко в стерні. — »О горе, горенько мені! Що я робитиму на світі?... Се ти, Петрусю?« —

»Аже-ж я.« — »Ходім до мене! Будем жити, Як там на хуторі колись Жили́, жили́.« — Та й похилилась; Очей не зводячи, дивилась На Петруся. Одним-одна І виростала, й дівувала, І за старого ґенерала Занапастили-продали́, І в-купі гроші пропили́... І тяжко — тяжко заридала.

»Ходімо, серце, погулять!, Ходім, Петрусю, в сад, в палати!«

— »А хто-ж тут буде доглядать? Хто попасе мої ягнята?«

— »Нехай, хто хоче!«

Й повела́ Його в палати; а в палатах Причепури́ла, одягла́, А потім в школу оддала́, — І любо їй. Нехай радіє, Поки́ надію серце гріє, Поки́ росте з того́ зерна́ Або́ кукіль, або пшениця. Бо ми не знаєм, що твори́ться У Його там... А Він хоч зна, Та нам не скаже. Як-би знала Матуся горенько твоє, Чи оддала-б за ґенерала Дитя єдинеє своє? Не оддала-б. А в-тім — не знаю, Бо всякі матері бувають!

Минають дні собі поволі; Петрусь до школи та із школи З книжками ходить та росте. Сама аж ніби молодіє; І ґенерал собі радіє, Що діло, бачите, святе У-двох таки вони зробили.

Петра на волю одпустили; Зімою в Київ одвезли, І там у школу оддали́, І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, І висипався чорний вус, І ще... Та се ще не втече, — Роскажем иноді колись Про те, що снилося Петрові. А ґенеральші чорнобровій Що снилося, тепер отсе Й роскажемо...

III.

Перед іконою Пречистої Горить лампада у-ночи. Поклони тя́жкії бючи, Ридала, билася, — нечистую, Огненную сльозу лила́. Вона благала Пресвятую, Щоб та її, щоб та спасла, Щоб одуріть їй не дала, Пренепорочная. І всує! Молитва їй не помогла: Вона, сердешна, одуріла, Вона, небога, полюбила Свого Петру́ся. Тяжко їй Душі негрішній, молодій, — Та що-ж робить? Не стало сили, — Сердега разом одуріла. Та й як його одній, святії Прожити літа молодії? Вони ж не вернуться!... Як хоч, А лихо, кажуть, перескоч, А то задавить. Ґенеральша Не перескочила, бо їй Хотілось жити молодій! Хотілося-б... Густенька каша, Та каша, бачте, то не наша; А наш несолений куліш: Як знаєш, так його і їш! — »Петрусю! друже мій єдиний! Моє ти серце! мій ти сину! Рятуй мене, рятуй, рятуй! О, Матір Божая, розкуй Мою ти душу!« — І ридала, І батька й матір проклинала, І все на світі. А Петрусь, Її єдиная дитина, Гуляв собі пренеповинний В саду, та арію якусь Мугикав стиха. Більш нічого Петрусь не бачив. А небога Сама не знає, що робить І що їй діяти з собою? Чи то схова́тись під водою? Чи то їй голову розбить? — »Поїду в Київ, помолю́ся: Молитва, може, прожене Діявола... О, мій Петрусю! Молитва не спасе мене... Я у Дніпрові утоплю́ся!«

Моліте Господа, дівчата! Моліте Господа, щоб мати І вас оттак не завдала́ За ґенерала, за палати, І вас оттак не продала́. Любітесь, діточки, весною!... На світі є кого любить І без кори́сті; молодою, Пренепорочною, святою, В малій хатині буде жить Любов та чистая, і буде Святий покой ваш стерегти І в домовині.

Що-ж то буде З превосходительною? Що ти Тепер робитимеш з собою, З своєю божою красою? Хто стерегтиме твій покой, Украдений твоїм Петру́сем? Хіба архистратиг? Та й той Не встереже тепер! Боюся, І вимовить боюсь тепер Твоє грядущеє...

IV.

У Київ їздила, молилась, Аж у Почаєві була; Чудовная не помогла, Не помогла святая сила. А ти аж плакала — молилась, Та й занехаяла. Везла́ Назад гадюку в серці люту, Та трошки в пляшечці отрути.

Не їла три дні й не пила́, Вернувшись з прощі, і три ночі Не спала; впали карі очі, Засохли губи, і в-ночи Щось хо́дя шепче, сміючись.

Аж тиждень так собі нуди́ла, А потім трути розвела́ І ґенерала напоїла, Та й спать упоравшись лягла́.

— »Тепер старого поховаю, А молодого привітаю, Та буду жить собі та жить, Петру́ся — серденько любить...« —

Подумала, чи то сказала; Хотіла спать, але не спала, І ждала світу, і дожить До світу божого боялась.

І задзвонили в-ранці рано По ґенераловій душі; Заговорили щось погане, До ґенерала ідучи Прощатись, люди. Аж гуде, З усіх-усюд народу йде, То щось шепочуть про отруту, І судових неначе ждуть, І разом стихли на минуту: Приїхали. Ножі беруть І ґенерала розчиняють, І яд находять в животі. Громада глухо присягає, Заприсягла. Питає суд: — »Тепер скажі́те, христіяне, Хто отруїв його?« — Гудуть, Мов стиха дзвони: »Пані, пані!« — Громада зично загула́.

Тоді на ґанок вихожає І до громади промовляє Петрусь, і каже: »Я зробив! Я ґенерала отруїв, А ви не знаєте нічого!« — Взяли Петру́ся молодо́го, Та в город в путах одвезли́.

Його недовго мордували В тюрмі, в суді́, а в добрий час В кайдани добре закували, Переголили про запа́с. Перехрестивсь, оттак убраний, І поволік Петрусь кайдани Аж у Сибір...